Володимир В’ятрович іде з посади Голови УІНП

Сьогодні стало відомо, що Кабінет міністрів звільнив очільника Українського інституту національної пам’яті. На цій посаді Володимир В’ятрович перебував із 2014 року.

"Історична правда" має в своєму розпорядженні публічне звернення Володимира В'ятровича.

Володимир В'ятрович
Володимир В'ятрович
Фото: Юрій Біляк, 2014 рік

Публікуємо заяву Володимира В'ятровича в повному обсязі:

"Я завершив каденцію на посаді Голови Українського інституту національної пам'яті.  

Це були наповнені п'ять з половиною років.

 "Якщо ущерть наповниш біг хвилини снагою дум, енергією дій" - давав мені приклад Сверстюк. 

Робота стала щоденним продовженням Майдану задля втілення його цінностей. 

Можу сказати, що більшість амбітних цілей, які ставив перед собою, досягнув. 

-Україна вільна від тоталітарної символіки

-Архіви КГБ відкриті

-Справедливість щодо учасників визвольного руху відновлено: їх визнано борцями за незалежність 

-Реабілітація жертв репресій за оновленим законом розпочалася

-Проведено масштабну працю з популяризації української історії та розвінчування міфів про наше минуле. 

Певен, робота Інституту має бути продовжена.

Мають втілитися започатковані інституційні проекти - створенння Музею Революції гідності та Архіву національної пам'яті.

Слід продовжувати роботу з популяризації історії - це знання, які роблять нас не лише розумнішими, але й сильнішими. Я отримав запевнення від Прем'єр-міністра, що, не зважаючи на зміну керівника, Інститут збереже статус органу влади та інструменту політики національноі пам'яті, будуть продовжені формат та напрямки роботи.

Дякую усім, хто був поруч протягом п'яти років. Ми зробили багато. Як сказав перший з реабілітованих за новим законом багатолітній політв'язень Іван Мирон: "Україна стає Україною" - йдеться у заяві Володимира В'ятровича.

Нагадуємо. Володимир В'ятрович був призначений директором УІНП 25 березня 2014 року. У 2008—2010 роках очолював Архів СБУ та розсекречував колишні архіви КҐБ. У 2010—2011 роках працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Автор та співавтор чотирнадцяти книг з історії визвольного руху та Другої світової війни. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії, очолював вчену раду Центру досліджень визвольного руху, член наглядової ради Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького". У 2015 році Український інститут національної пам'яті спільно із партнерами розробив 4 законопроекти, які увійшли в історію як Декомунізаційне законодавство. 

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором наук з державного управління, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.