Журналістка, яка першою повідомила про початок Другої світової війни, померла в віці 105 років

Клер Холлінгворт, британський військовий кореспондент, яка першою повідомила про вторгнення нацистів у Польщу, 10 січня померла в Гонконзі в віці 105 років.

Про це повідомляє Бі-Бі-Сі.

Клер Холлінгворт (Clare Hollingworth) народилася в м. Лестері (графство Лестершир) у 1911 році.

Вона була репортером-початківцем "Дейлі телеграф", коли під час поїздки з Польщі до Німеччини помітила німецькі війська, які скупчилися біля польського кордону в 1939 році.

Заголовок у "Дейлі телеграф" звучав так: "1000 танків скупчилися на кордоні Польщі. Десять дивізій доповідають про готовність до негайного удару"

Стаття не містила прізвища журналістки, що було поширеною практикою для тогочасних газет. Вона зробила ще одну сенсацію, коли за три дні нацисти розпочали свій наступ.

Клер Холлінгворт у 1942 році. Фото: Бі-Бі-Сі.

Пізніший ексклюзивний матеріал про британського шпигуна Кіма Філбі "Гардіан" відхилив у 1963 році.

Будучи переконаною, що Філбі був частиною шпигунської мережі, яка включала Гая Берджесса і Дональда Мак-Лейна (виведені в СРСР у 1951 році), вона написала, що він теж утік до Росії.

Зараз відомо, що 23 січня 1963 року Кіма Філбі нелегально переправили до СРСР, де він проживав до самої своєї смерті в 1988 році.

До того, як стати репортеркою, Холлінгворт допомагала тисячам людей врятуватися від гітлерівських військ, роблячи для них британські візи.

Одна з тих, кому допомагала журналістка, Марго Станьєр, згадувала її як "велику пані, яка була в правильному місці в правильний час".

Сама репортерка ледве уникла смерті в 1946 році, коли вибух бомби зруйнував готель "Цар Давид" в Єрусалимі.

Біля 1000 людей загинули внаслідок вибуху, від епіцентру якого Холлінгворт перебувала всього за 300 ярдів (це 274 м).

Згодом вона була репортером у В’єтнамі, Алжирі та на Близькому Сході.

Холлінгворт відзначає 105-й день народження. Фото: Бі-Бі-сі.

Холлінгворт отримала Почесну нагороду Премії ім. Джеймса Кемерона з журналістики в 1994 році та найбільше достягнення за її кар’єру — премію телепрограми "What the Papers Say" ("Про що говорять газети") в 1999 році.

Останні сорок років свого життя журналістка прожила в Гонконзі, до того попрацювавши в столиці Китаю Пекіні в 1970-х роках.

Свій 105 день народження в жовтні минулого року вона відсвяткувала в Клубі іноземних кореспондентів в Гонконзі, активним членом якого вона була останні роки життя.

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.