Спецпроект

Росія боїться фінансової відповідальності за Голодомор - історик

На Заході продовжують досліджувати Голодомор в Україні 1932-33 років, але переважно у порівняльному контексті з подібними трагедіями в інших країнах. Ідеться про "політичні голодомори" XX сторіччя.

Про це в інтерв’ю Радіо Свобода заявив професор історії Неапольського університету "Федеріко II" Андреа Ґраціозі. 

За словами історика, якби більшість країн світу визнали український Голодомор геноцидом, то Росія як спадкоємниця СРСР повинна б була фінансово розплачуватися за трагедію.

"Якби факт визнання не ніс за собою правових наслідків для Росії, тоді було б набагато легше, - зазначив Ґраціозі. - Але йдеться не лише про моральну оцінку, а про важкий злочин, за який слід нести відповідальність. І це є серйозна перепона".

Історик наголосив, шр період з 1928-го до 1953 року був страшним в історії України: "І Голодомор швидше як символ, бо трагедія була найбільшою".

"Йдеться загалом про руйнування селянської родини, сільського підприємництва, про неможливість ведення сімейного бізнесу, - наголосив італійський науковець. - Сама репресивна система забрала у чоловіків можливість самореалізації".

За словами Ґраціозі, такі події-символи, як Голодомор, є символічними для всієї держави і народу,

"А що краще: взяти за основу трагедію, де хтось опинився жертвою, чи ліпше зосереджуватися на акції, де хтось виступає агресором? - сказав історик. - Наприклад, Росія взяла за символ перемогу у Другій Світовій війні. Я гадаю, що зосередження на страждальному періоді історії формує у людей відкритіший, кращий характер, ніж концентруватися на актах агресії".

Ґраціозі підкресилив, що в наукових колах загалом зменшився інтерес до радянської історії. Наприклад, в Італії ніхто з молодих дослідників не вивчає історії СРСР.

Він додав, що нині в наукових колах спостерігається великий інтерес до дослідження політичних голодоморів XX століття. З’ясувалося, що найбільший голод був у Китаї 1960 року, який спровокував Мао Дзедун. Там механізм трагедії дуже нагадував радянський стиль.

"Нині влаштовують різні конференції і дебати, де порівнюють голодомор в Україні із тим, що був у Казахстані, Китаї чи Ірландії, - зазначив історик. - Сьогодні можна говорити про бум саме таких компаративних (порівняльних) досліджень".

На сьогодні Голодомор в Україні 1932-1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу і засудили: Австралія, Андорра, Аргентина, Бразилія, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, Словаччина, США, Угорщина, Чехія, Чилі.

Дивіться також інші матеріали за темами "Голодомор" та "Iсторики"

В оці тайфуна. Як проголосили Акт Злуки

У цей день здавалося, що буревії історії втомилися і зупинили свій руйнівний рух. Насправді над Київом зупинилося "око тайфуну", де вітру може не бути. Навколо ж української столиці усе пригиналося від буревіїв.

Коли оголосили останній відбій. Уривок із книжки "Демобілізовані" Алана Олпорта

Демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти. Які зміни переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни? Як демобілізовані адаптовувались до мирного життя? Про важку дорогу від війни до миру йдеться у книжці британського історика Алана Олпорта "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни", яка у січні побачить світ у видавництві "Локальна історія".

Биківня: таємне місце масових поховань жертв сталінського терору

Історія Биківнянських могил — це історія місця масових поховань жертв сталінського терору, яке було приховане від суспільства протягом багатьох років. Биківня — це місце-символ, де були поховані голоси, яких змусили замовкнути. Це не просто могили, це багато людей, кожен із яких міг змінити щось у світі.

Ярослава Музика: зберігачка творів бойчукістів

Підсвідомо відчуваючи небезпеку для заарештованої дружини Ярослави, чоловік Максим Музика сховав твори Михайла Бойчука та його послідовників, що зберігалися вдома, замурувавши роботи між дверима їхньої квартири і суміжнього помешкання сестри. Повернувшись, художниця продовжувала переховувати спадщину Михайла Бойчука, прекрасно розуміючи ступінь ризику.