На корабель і... до Аргентини!

Перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

 

Отут перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

Як у подальшому склалася доля цього молодого галичанина який сам (!) вирушив у далекі мандри - за океан - шукати своє щастя, я не знаю.

Зі спогадів наших земляків в аргентинському краю знаю одне - там вони застали біду чи не страшнішу за ту, яку тут покинули. А першими українськими емігрантами в Аргентині були дванадцять родин із Тлумацького, Долинського і Косівського повітів Галичини, які 27 серпня 1897 року прибули до краю Апостолес у провінції Місіонес. Тут зверну увагу, що у тому ж році 47 українських селян зі Скалатського повіту Тернопільщини оселилися у провінції Санта-Фе. В цілому ж за даними св.п. Степана Качараби лише за два роки: 1901-1903 до Аргентини переїхало близько 7000 галицьких українців.

Ви можете запитати: а з якого дива галичани так масово рвонули освоювати далекі аргентинські землі..?

На це відповім - у всьому винна реклама і агітація тих днів на теренах Львівщини, Станіславівщини і Тернопільщини де нелегально працювала ціла мережа мореплавних міжнародних товариств: Cosulich Line, Royal Mail Line, Nelson Line, Koninklijke Hollandsche Lloyd, Chargeurs Reunis та French Line, які всякими правдами і неправдами заохочували і переконували наших земляків якнайшвидше попродавати свої землі, хати, худобу і вирушити до "Гамерики" де на них чекає високооплачувана праця і просто розкішне життя.

Про розпач, який чекав на тих галицьких відчайдухів після прибуття до Аргентини чи не найкраще написав у ті дні наш земляк Михайло Бондар із Буенос-Айреса: "...Нехай в старім краї кожний добре застановиться, чи не краще щоб удома у воду скочив (тобто, втопився - М.Б.), ніж гинути в Аргентині".

Інший наш земляк Петро Семків так писав із того ж Буенос-Айреса: "...Безробіття зростало не днями, але хвилинами. Нині куди не глянеш то видно цілі громади людей без праці, без хліба, по диких степах і лісах", а з іншого листа: "...Біля міст і містечок голодуючі осідають цілими таборами. Живуть з того, що міста викидають на смітники. Аж лячно, коли рано проходиш вулицею. То неначе собаки увиваються люди на смітниках щоби знайти який кусок поживи і тим врятуватися від голодної смерті..."

З огляду на такі умови частина галицьких українців хоч і прагнула чимскоріш повернутися на батьківщину але для цього їм не вистачало коштів для придбання квитка на корабель. Як виявилося, для багатьох наших земляків це був квиток в один кінець...

В цілому за підрахунками Степана Качараби за часів окупаційної Польщі із Галичини до Аргентини емігрувало майже 20 тисяч українців... Отак потрохи і виходило, що "нашого цвіту - по всьому світу..."

Борис Антоненко-Давидович: "Любов до України підкаже вам ваші обов'язки"

40 років тому, 8 травня 1984 року, в Києві помер Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище Давидов) — вояк Армії УНР, письменник, перекладач, член літературної організації Ланка-МАРС. У 19-річному віці Борис Давидов служив козаком в лавах Запорізького корпусу. В квітні 1918-го він брав участь у поході на Крим, та залишив дещо кумедний спогад, як його, зеленого, полковник Петро Болбочан призначив комендантом станції Мелітополь.

Наталя Дзюбенко-Мейс: Тільки пам'ять може зупинити безумство воєн і ненависті. Пам'яті Джеймса Мейса

3 травня виповнюється двадцять років з часу відходу у вічність американського дослідника історії України, виконавчого директора американської конгресової комісії по вивченню Великого Голоду 1932-33 років в Україні, професора Джеймса Мейса. Тема Голодомору ламала і мучила його. Ця тема випалила йому душу й призвела до трагічного кінця.

Дарця Веретюк : Національне Військове Меморіальне Кладовище. Як уніфікувати пам'ятні знаки?

Військові меморіальні комплекси - це не про нагромадження окремих пам'ятників і безпросвітну скорботу. Увесь комплекс є великим пам'ятником на знак шани і поваги до свідомого зрілого рішення чоловіків і жінок стати на захист країни і її територіальної цілісності. Це про їх подвиг, безвідносно віку, кольору шкіри, зросту, довжини волосся, релігійних вподобань, статків, професій та інших розрізнюючих ознак. Бо була одна на всіх ознака, котра всіх об'єднала — ідея свободи та незалежності.

Дмитро Крапивенко: Алла Пушкарчук - Рута, яку не вберегли

Загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університеті Карпенка-Карого і омріяну кар'єру театрознавиці.