На корабель і... до Аргентини!

Перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

 

Отут перед вами копія емігрантського пасажирського посвідчення на рейс із Франції до Аргентини датоване січнем 1928 року. Належало це посвідчення двадцятилітньому українцеві Івану Партиці зі села Бориничі що неподалік Ходорова на Львівщині.

Як у подальшому склалася доля цього молодого галичанина який сам (!) вирушив у далекі мандри - за океан - шукати своє щастя, я не знаю.

Зі спогадів наших земляків в аргентинському краю знаю одне - там вони застали біду чи не страшнішу за ту, яку тут покинули. А першими українськими емігрантами в Аргентині були дванадцять родин із Тлумацького, Долинського і Косівського повітів Галичини, які 27 серпня 1897 року прибули до краю Апостолес у провінції Місіонес. Тут зверну увагу, що у тому ж році 47 українських селян зі Скалатського повіту Тернопільщини оселилися у провінції Санта-Фе. В цілому ж за даними св.п. Степана Качараби лише за два роки: 1901-1903 до Аргентини переїхало близько 7000 галицьких українців.

Ви можете запитати: а з якого дива галичани так масово рвонули освоювати далекі аргентинські землі..?

На це відповім - у всьому винна реклама і агітація тих днів на теренах Львівщини, Станіславівщини і Тернопільщини де нелегально працювала ціла мережа мореплавних міжнародних товариств: Cosulich Line, Royal Mail Line, Nelson Line, Koninklijke Hollandsche Lloyd, Chargeurs Reunis та French Line, які всякими правдами і неправдами заохочували і переконували наших земляків якнайшвидше попродавати свої землі, хати, худобу і вирушити до "Гамерики" де на них чекає високооплачувана праця і просто розкішне життя.

Про розпач, який чекав на тих галицьких відчайдухів після прибуття до Аргентини чи не найкраще написав у ті дні наш земляк Михайло Бондар із Буенос-Айреса: "...Нехай в старім краї кожний добре застановиться, чи не краще щоб удома у воду скочив (тобто, втопився - М.Б.), ніж гинути в Аргентині".

Інший наш земляк Петро Семків так писав із того ж Буенос-Айреса: "...Безробіття зростало не днями, але хвилинами. Нині куди не глянеш то видно цілі громади людей без праці, без хліба, по диких степах і лісах", а з іншого листа: "...Біля міст і містечок голодуючі осідають цілими таборами. Живуть з того, що міста викидають на смітники. Аж лячно, коли рано проходиш вулицею. То неначе собаки увиваються люди на смітниках щоби знайти який кусок поживи і тим врятуватися від голодної смерті..."

З огляду на такі умови частина галицьких українців хоч і прагнула чимскоріш повернутися на батьківщину але для цього їм не вистачало коштів для придбання квитка на корабель. Як виявилося, для багатьох наших земляків це був квиток в один кінець...

В цілому за підрахунками Степана Качараби за часів окупаційної Польщі із Галичини до Аргентини емігрувало майже 20 тисяч українців... Отак потрохи і виходило, що "нашого цвіту - по всьому світу..."

Олег Пустовгар: Ленінський концтабір неподалік Полтави

Свій концтабір "вірні ленінці" з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа. Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року. Жертвами політичних репресій того часу, в'язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.

Андрій Ковальов: "Хто ми пред Богом? Кракаділи!", або чому важливо молитися українською мовою!

У селах на Київщини рідко служать Всенічне бдіння. Після сімдесяти років безбожництва (за часів совка) люди просто були не привчені і не приходили у суботу ввечері до храму. Дорогий читачу, не лякайся, воно так називається - Всенічне, але не триває цілу ніч. Просто напередодні суботи служать одразу поєднані разом вечірнє богослужіння і ранню літургію. Від цього поєднання і називається - Всенічне бдіння. На практиці воно триває десь дві години.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.