Вирвалися із пащі смерті

7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті... Як це було...

Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську...

В цей час мені телефонує подруга з Києва... "Тая - ми зараз женемо на евакуацію - потім передзвоню" - відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…

Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...

Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : "Лада пригнись!" і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього ще не знаю... Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…

Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія...

Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто... до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть... Тому, я даю нову команду доньці: "Лада вистрибуй!".

Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини (а це два рюкзаки, ноутбук і сумка з документами) вискакую сама.

Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м'яке... хоча, насправді, я не пам'ятаю яке воно було... я не пам'ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини - таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу... єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу... Але і це виявилося зовсім не боляче...

Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька... Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою...

Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті...

Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.

Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : "Лягай!". Вона лягла біля машини...

А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу... Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.

Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… -  але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..

Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: "мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою"...

За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня... Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота... Без варіантів...

До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей - про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.

Ну що ж... раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі... перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…

Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим...

Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам'ятаємо на пам'ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу "Лада дай записку з телефонами, що тато написав". Дивлюся я на ті телефони, а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять... Це зовсім не варіант… ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва, я з ним на той час була знайома більше заочно...

Набираю, він бере трубку... Я йому розповідаю, що з нами відбувається : "зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі"… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.

В цей час мій комп'ютер в голові перебирає всі ймовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї... Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз залежить її життя... що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: "не вбивайте"? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію... І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку за те, що він довірив їй постерегти його валізу - так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам)...

Так у кожної людини в душі є щось хороше - думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу... Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають... Ось вони уже майже наблизилися до нас - залишилося метрів шість…

Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – "помогите пожалуйста"... При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе ... "Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають" - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки... "Кому вы звонили?" , "Мужу" - збрехала я. - "Бросьте телефон".

Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. "У вас есть еще телефоны?" - Кажу: "Нет", а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки - думаю: "може пронесе?, як же я без зв'язку, контактів, фотографій…".

Далі були запитання "кто вы?", "куда едете?", "Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію", - "Почему не по Соборной?" (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) "так получилось" - кажу, ... "Где водитель?", Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. "Покажите документы", дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…

І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...

Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли... Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку.

Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.

Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.

Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, позаду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт... і все це вона робить з кулею в животі, про яку я  навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою.

Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися... Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко ані словом.. А я іще підганяла її: "Лада, що відстаєш, давай швидше!"...

Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: "ну що ж, така у нас робота"...

Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - позаду...

До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають переноску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : "Ти поранена, тебе понести?" І вона відповідає – "так"... А я іще не усвідомила, що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові...

Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене... А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... Ми так і не знаємо про нього нічого... Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі в той день загинула сім'я з двома дітьми...

Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше... А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота... – Ми в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало в перші два дні війни... Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі...