Сотник УПА Мирослав Симчич: "Скільки встиг – стільки вбив"

"...Місцеве населення створило УПА. Якби не їхня підтримка, то нас і не було б. Місцеве населення нас годувало, давало нам одяг, розвідку. Все, що ми мали – було від пересічних українців. Без них УПА не втрималася б і півроку, а ми воювали більше десяти".

14 жовтня 2013

Координатор проекту "Історичні діалоги" (Львів)

Мирослав Симчич – це один з останніх командирів УПА, від яких ми ще можемо почути історію українського визвольного руху ХХ ст. Сотнику сьогодні 90 років. 5 із них він провів в УПА, 33 роки - в радянських таборах.

ІП поговорила з Симчичем із нагоди свята Покрови, яке є символічним днем створення Української повстанської армії.

- Як Ви стали членом ОУН?

- ОУН була законспірованою організацією – всі про неї чули, але ніхто не знав, хто до неї входив. Мій друг, з яким ми разом ходили до школи, підійшов до мене порозмовляти, коли мені було 18 років (у 1941-му), і ми домовились, що я вступаю в Юнацьку ОУН.

До початку своєї активної боротьби я був підготовлений іще з малих років. Одним із найважливіших чинників формування моєї особистості було знання нашої історії, яку я вивчав в українській школі з третього класу.

- Як проходили вишколи у молодіжці?

- Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи.

- Коли Ви вирішили перейти в підпілля?

- Коли у Карпатах восени 1943 року створили перший відділ Української народної самооборони [назва збройного крила підпілля ОУН(б) на Галичині, у грудні 1943-го прийняла назву УПА-Захід - ІП].

Тоді я ще вчився у Коломийському архітектурному технікумі. Однак вирішив перейти у підпілля і боротись відкрито. Нашим ворогом тоді була німецька влада. Треба було боротись за Українську державу. Скільки вже могли бути рабами.

- Чи траплялись вояки УПА з інших регіонів України?

- В УПА були не тільки українці, а навіть народи з усіх кавказьких республік. Воювали і євреї, яких наші вивели з гетто, або вони самі прийшли. Хто хотів боротись проти більшовизму та нацизму – того ми приймали.

- Які були міжнаціональні стосунки в УПА?

- Досить дружні. Якоїсь різниці між національностями не було.

- Чи підтримувало Армію місцеве населення?

- Місцеве населення створило УПА. Якби не їхня підтримка, то нас і не було б. Місцеве населення нас годувало, давало нам одяг, розвідку. Все, що ми мали – було від пересічних українців. Без народної допомоги УПА не могла б утриматись і півроку, а ми воювали більше 10 років.

- Як позначилась Ваша боротьба на долі рідних?

- Вся наша господарка була знищена. У мене тата не було – був вітчим. Його вивезли в Росію. А мама поміж людей переховувалась аж до 1956-го, коли Хрущов оголосив амністію.

Мирослав Симчич, він же сотенний УПА "Кривоніс" (ліворуч). Сотня УПА - аналог роти в нинішніх збройних силах України

- Сьогодні часто намагаються прив’язати термін "фашизм" до будь-якого прояву націоналізму, а то й опозиції. Чи використовували цей метод в часи УПА?

- "Фашистами" нас обзивали відтоді, відколи почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як "злочин", "фашизм", або приклеюють іще якийсь ярлик.

- Чи були інші методи пропаганди?

- Основний їхній метод – це зобразити нас у народі вбивцями, чого з нашої сторони не було. Радянські провокаційні групи від нашого імені вбивали пересічних українців. Наприклад, в Івано-Франківській області було організовано 36 провокативних груп.

Вони ходили по селах перевдягнутими у нашу форму, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, вбивали людей та робили інші безчинства. Насамперед, цього зазнавали авторитетні люди серед громади. Все це було покликано для того, щоб люди почали говорити: "Ось диви, що бандерівці творять".

- Людям важко було їх відрізнити від вас?

- Важко, бо радянська влада використовувала місцевих "стрибків" ["винищувальні батальйони" – Авт.], яких формували з місцевого населення. У них навіть акцент був гуцульський.

- Якими були будні в УПА?

- Коли не було боїв, ми займались вишколом, упорядковували зброю, приводили себе в порядок, мали політзаняття, вивчення літератури. Якогось такого "балаганства" не було жодного дня. Кожен день був використаний.

- Чи відзначали релігійні свята?

- У нас були капелани. В лісі ми проводили свята так само, як люди по селах. Тільки Служба Божа була не в церкві, а на поляні.

- Як переживали зиму?

- Коли холод і голод – то дуже важко. Були випадки, коли доводилось спати у снігу під смерекою. Було і так, що по 2-3 дні нічого не їли, бо не було можливості, коли були загальні облави. Все постачання надходило від нашого населення. Коли заблоковували доступ до села, то ми голодували і мерзли.

- Яке було серед вояків ставлення до Бандери і Шухевича?

- Ми прихильно ставились до нашого керівництва. Воно опиралось на нас, а ми на нього.

- Після арешту в 1948 році вас засудили на 25 років позбавлення волі. Як жили у таборі?

- Робота в концтаборі була 6 днів на тиждень. У вихідний день ми йшли до лісу і на плечах носили дрова до нашого бараку. Коли ввечері повертались з роботи, то також старались взяти з собою кілька палок, щоб затопити піч.

Поки ми весь день працювали, то вода на вечір уже замерзала, а треба було помитись і чогось гарячого випити. Я мав на добу 200 г хліба і 9 г цукру.

У концтаборі було багато національностей – навіть англійці та американці. У нас зі всіма політичними в’язнями інших країн були братерські контакти. Всі були за одного, і один – за всіх.

- У 1978 році у вас була можливість вийти на волю взамін на покаяння. Чому не пішли на цю угоду?

- Написати покаяння – це означає плювати на свій народ, на історію. Я почував себе українцем і відповідальним за свою справу. У Декалозі українського націоналіста написано: "Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї".

Питання стояло таким чином: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував до кінця. З Божою допомогою я належав до тих людей.

- У 1985-му вийшли з концтабору. Як адаптувались до умов Радянського Союзу?

- Я поселився у Запоріжжі. Коли виходив з концтабору, мені дали документ, де було написано, що забороняється в’їзд до Західної України, Прибалтики та Калінінградської області. У західні області мені було не дозволено навіть ступати ногою.

Запоріжжя я вибрав, бо це було індустріальне місто – вважав, що тут буде легше знайти роботу. Але, враховуючи те, що я був непрописаний, на роботу мене не брали, і міліція не хотіла прописувати, бо я не працював. Так я проходив два місяці. Весь цей час спав на вокзалі на холодній плитці.

Мирослав Симчич. Сучасне фото

Аж раптом мене у трамваї зачепив один чоловік і запитав, чи потрібна мені робота. Я ходив у концтабірній формі. Мабуть, він також колись сидів, тому і вирішив допомогти. Сказав, щоб я пішов у міську комісію, яка займається пропискою та випискою. Я розказав цим держимордам свою історію, і вони відправили мене у міліцію, яка мене врешті прописала.

- Куди пішли на роботу?

- З моєю біографією мене не хотіли нікуди брати. Тоді я пішов туди, де ніхто не хотів працювати – на ремонт металургійних печей заводу "Запоріжсталь".

Коли зупиняли піч на ремонт, то стіни від температури були аж білі. Адже під час роботи у печі була температура три тисячі градусів, і стіни її не витримували. Нашим завданням було залізти всередину і ремонтувати стіни. На ремонті печей працювали три зміни по п’ять хвилин. Дихати всередині було нічим – все у грудях горіло.

Тут я пропрацював півтора року. Згодом зустрів товариша, який звільнився з концтабору на два роки раніше і вже працював слюсарем на цьому ж заводі. Він запропонував мені піти до нього на роботу токарем, і я погодився.

- Як ставились співробітники?

- Поки не дізнались добре, хто я є, то ставились із підозрінням. Я працював токарем у гаражі. Майже кожен водій, крім державної машини, мав і свою. Вони приходили до мене з проханнями зробити певні деталі до їхніх машин.

Мій попередник за роботу брав 3 рублі, або півлітри горілки. Коли ж я прийшов, то нічого не брав з тих водіїв. З часом я залишався точити їм деталі і після свого робочого дня. Для водіїв це було доволі дивно, що я не брав з них гроші. Тож вони почали думати, що я свідок Єгови.

Через якийсь час в обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене. У найкращих методах радянської пропаганди мене зобразили "фашистом", "вбивцею" і не тільки. Газета вийшла у п’ятницю. Я ж на ці вихідні поїхав за місто на город (дачу), тож не знав про цю статтю.

Коли у понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене і кричать: "Дед, й*п твою мать, ты почему коммунистов всех не убил. Смотри, сколько их, бл*дей, еще осталось". Я кажу: "Хлопці, заспокійтесь! Скільки встиг – стільки вбив".

Після цієї публікації мої співробітники почали ставитись до мене як до рідного батька: з усякими домашніми незгодами приходили на пораду. Я вже навіть не радий був, але кожного треба було вислухати – не міг відштовхнути людей. Мені й говорили: "Дед, что тебе надо, ты говори – все поможем".

- Чи не викликає у Вас сьогоднішня Україна розчарування?

- У цьому питанні звучить і відповідь. Більшовики настільки знищили нашу інтелігенцію, що коли постала незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи і будувати ту Україну, за яку ми боролись. Ця більшовицька номенклатура грабує та продає Україну і по сьогоднішній день.

З різницею у 50 років

- В Україні підростає нове покоління – ровесників незалежності. Що б Ви побажали цим людям?

- На них найбільша надія. Тих старих, що виховані комунізмом – не перевиховаєш. Душі цих молодих людей не зіпсуті комсомолом та компартією.

Але ми повинні розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться і все якось воно буде – за все у цьому житті треба боротись.

Повну історію життя Мирослава Симчича читайте на сайті Харківської правозахисної групи

Дивіться також:

"Кто такие бандеровцы и за что они борются"

Останнє інтерв'ю командира УПА Василя Кука

Листування командирів УПА в 1944-1952 рр. СКАНИ документів

Скільки ж солдатів було в Армії? Секрети розкриває Клим Савур. ФОТО

Шлюб по-бандерівськи. Як одружувалися повстанці

Амфілохій Почаївський: святий УПЦ МП, який допомагав УПА

УПА - "робітничо-селянська армія". Облікові картки УПА-Північ

Керівник ОУН на Донбасі Євген Стахів: "ОУН і УПА - це різні речі"

Різдвяні листівки Української Повстанської армії. ФОТО

Небезпечна гра. Як діти 1940-их гралися "у повстанців"