29 січня 1918

Модест Семирозум — забутий командир бою під Крутами

Військовий міністр Микола Порш призначив новим начальником 1-ї Української військової школи російськомовного полковника Івана Скорино. Модест Семирозум, порадившись із шкільною радою, поставив ультиматум — негайно забиратись із школи. Скорино швидко зник, а новим керівником школи тимчасово став Аверкій Гончаренко

Торік, коли готував статтю про крутянців, які вижили після бою, вдалось відшукати багато важливих речей. З допомогою пластунів у США перевіднайдено могилу командира бою під Крутами — Аверкія Гончаренка.

Бойовий офіцер Збройних сил України, який воює на сході, дізнався, що його дід-бандерівець воював і під Крутами. Та зміг ознайомитись із віднайденим спогадом дідуся — Демида Бурка — про цей бій.

За рік, який минув, пошуки продовжувались. Навіть посилились, бо долучились волонтери, яких зацікавила доля крутянців. Так у Люксембургу віднайдено і відремонтовано могилу, яка вважалась втраченою, Осипа Твердовського — під Крутами командував загоном Вільного козацтва чз Ніжина.

У Великобританії місцева громада відшукала могилу Сергія Євтимовича. А польський музей виклав світлини з кубанцем Іваном Митрусем, який загинув під час варшавського повстання.

Торік одним з відкриттів для мене особисто став сотник Армії УНР Модест Семирозум — один з командирів бою під Крутами.

 Сотник Модест Семирозум — учасник бою під Крутами.

Джерело: За державність. — Збірник 9. — Варшава, 1938

Було дивно, що чоловік, який командував сотнею юнаків військової школи у легендарному в нашій історії бою десь згодом зник — лишилась лиш світлина у збірнику "За державність" і кілька епізодичних згадок про нього.

Навіть в авторитетній книзі Ярослава Тинченка "Офіцерський корпус Армії УНР" (Київ, 2007) в першому томі про цього, сучасними словами кажучи — бойового офіцера, немає згадки.

А у другому томі лиш дві згадки — про нагородження вже в діаспорі сотника Семирозума хрестом Симона Петлюри і згодом — вже як підполковника — Воєнним хрестом (25.02.1964).

І це все… Ні років життя, ні місця народження.

Цифрова доба має свої переваги. Саме завдяки "цифрі" вдалось з’ясувати долю М. Семирозума, знайти його спогади про службу в українській армії, час і місце смерті. поховання. Відтепер однією білою плямою в нашій історії стане менше.

Але все по порядку.

Торік, з допомогою одного свого робочого файлу, випадково, знайшов довідку про Модеста Семирозума, який служив в штабі 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.

Тоді формат статті не дозволяв робити посилання, то сьогодні виправлюсь — довідку цю оформив Віктор Моренець у праці про своїх земляків "Ічнянці в Армії УНР" (Чернігів, 2013):

"СЕМІРОЗУМ Модест. Хорунжий. Старшина (з 18 серпня 1915 р.). Народився 8 квітня 1888 р. в м.Чернігів. Сімейний стан: одружений. Служба в російській армії: з 1911 р. На службі в українській армії з 1917 р. Нагороди: ордени Святої Анни 4-го, 3-го, 2-го ступеня; Святого Станіслава 3-го і 2-го ступеня. Джерело: ЦДАВОВУ. – Ф. 2282. – Оп. 1. – Спр. 54. – Арк. 15".

Командир бою під Крутами Аверкій Гончаренко знав, що Модест Семирозум опинився в еміграції і для підтвердження своїх спогадів про бій під Крутами першим назвав сотника Семирозума.

Однак це було в 1938 році, а вже пізніше — після Другої світової війни — дасть критичну оцінку своєму бойовому побратиму, описуючи події 1917 року в Києві:

"Від Генерального Секретаріяту до нас [в Першу юнацьку військову школу ім. Б. Хмельницького] прислали поручника Модеста Семирозума, як допоміжну учительську силу, але, на жаль, він належав до того роду тодішніх старшин, які дивились на українську армію як щось перехідне і непотрібне і не намагались вложити в неї все своє знання і практичний досвід, щоб щирим серцем і своєю працею доказати, що вони є справжніми синами свого народу"[1].

Торік вдалось віднайти ще один спогад про бій під Крутами, а у процесі підготовки цієї статті — ідентифікувати його автора. Так, колишній юнак 4-ї сотні військової школи ім. Б. Хмельницького Митрофан Швидун у своїх спогадах згадує М. Семирозума як одного з чотирьох сотників школи, які виїхали на фронт:

"300 юнаків під командою начальника військової школи та кількома курсовими старшинами, а саме курінним О[веркієм] Гончаренком, сотником М[иколою] Богаєвським, сотником М[одестом] Семирозумом, сотником П[авлом] Богаєвським, хорунжим Бібієм (Бабієм – Ю.Ю), хорунжим І[ваном] Гончаренком та іншими"[2].

А. Гончаренко згадує у своїх спогадах участь М. Семирозума в бою під Крутами дуже коротко і сухо: "Для охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернігів, вислав я сотника Семирозума з четою юнаків".

М. Швидун уточнює: "У Чернігові стояла збольшевичена залога, й туди був висланий сотник Модест Семирозум, якому до деякої міри вдалося зпаралізувати збройний виступ проти нас частини залоги".

Далі А. Гончаренко пише вже про Крути: "Коло год. 12-ої—1-ої почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусіли занехати цей план; до цього їх змусила й поява на залізничній колії Чернігів-Крути сотн. Семирозума, що прикривав наше ліве крило"[3].

 Ілюстрація до спогадів А. Гончаренка про бій під Крутами. Вгорі схемки позначена "чета юнаків" під керівництвом М. Семирозума, яка — з кулеметами — прикривала ліве крило (фланг) студентської сотні. Саме в студентській сотні була чета, яка при відступі збилась з орієнтирів і потрапила в полон до більшовиків.

Джерело: За державність. — Збірник 9. — Варшава, 1938

М. Семирозума згадує також і голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос, коли спростовував нісенітниці про бій під Крутами.

При Українській вільній академії наук в США було створено Комісію, яка встановлювала різні факти з часів визвольних змагань. Ця комісія перевела дослідження, опитавши близько десяти учасників бою під Крутами.

Дослідження, за підсумками опитування крутянців в США, досі невідоме дослідникам, однак Мартос опублікував деякі висновки, які встановила комісія. Зазначаючи важливу деталь — бойова чета відправлена Гончеренком для прикриття лівого флангу мала для посилення своєї бойової спроможності також і кулемети:

"Студентська сотня не була по один бік залізниці, а Юнацька школа — по другий бік залізниці. Справа від неї була 2-га сотня Юнацької школи [під командою підполковника Меркулова] з 4-ма скорострілами під командою сот. Горошка, а вже потім — залізниця: а ліве крило захищала одна чота юнкерів також із скорострілами під командою хор. Семирозума"[4].

Що важливо, більшовики так і не змогли обійти оборону крутянців з боків, хоч і пробували зробити це. А кожного разу були відбиті з великими втратами (тому змушені були атакувати українських захисників з фронту, що лише збільшувало втрати). Те що ворожий обхід з північного боку провалився — заслуга передусім чети М.Семирозума.

У грудні 2018 року, шукаючи за інформацією про Тіну Пекарчук (для нової книги Романа Коваля), знайшов згадку, що певний час в гуцульському полку морської піхоти Армії УНР її командиром був М. Семирозум.

Виявилось, що я знайшов автобіографічні спогади Модеста, записані і опрацьовані Михайлом Брик-Дев’ятницьким. Судячи із великої кількості деталей він опирався на свої більш ранні нотатки (шкода, що більшість прізвищ наводить без імен).

Велика подяка за цю знахідку — а також за віднайдений некролог М. Семирозума — всім тим, хто оцифрував бандерівський тижневик "Шлях перемоги", зокрема за січень—березень 1968 року.

А також історику Володимиру Морозу, який розпізнав скановані числа газети і по-дружньому поділився результатами своєї праці. Пошук по ключовому слову зробив свою справу.

Юність і два бойові поранення в Першій світовій війні

"Народився я 9 квітня ст. ст. 1888 р. в місті Чернігів…. — згадував М.Семирозум — До народньої школи ходив у селі Корхівка на Чернігівщині. По її закінченні вступив до Чернігівського Духовного Училища, а по його закінченню до Чернігівської Духовної Семінарії. Закінчивши в ній чотири класи, вступив до Київського Політехнічного Інституту на сільсько-господарський відділ".

У списках студентів КПІ за період, коли М. Семирозум міг стати студентом — дослідник Віталій Татарчук його прізвища не виявив. За правилами того часу особа з 4-класною духовною освітою не могла стати студентом політехніки. Потрібно було щонайменше бути випускником гімназії або реального училища.

У 1913 році Модест потрапляє на військову службу у 165-й Луцький піхотний полк. У січні наступного року переведений в підстаршинську школу. Весною 1914 року полк перебазовано під Київ у так званий "Серец-лягер" [військові табори царської армії на Сирці — ІП].

Ще не встигли закінчитись маневри в районі Овручського і Радомишльського повітів, як почалась перша світова війна. Луцький полк 22 липня 1914 року вирушив на фронт.

 Російські війська на вулиці Замарстинівській у Львові, 1914 рік

"При кінці серпня 1914 р. під Львовом, у районі сіл Зашкова, Візенберґу і Зарудців, я був поранений в руку. Тоді відіслано мене до військового шпиталю в Кременчук. По виході з шпиталю... був відкомандирований до міста Києва. Там… приділено мене до Другої Київської Військової Школи [прапорщиків]".

Саме ця військова школа, згодом стане 1-ю Українською юнацькою школою ім. Б. Хмельницького, вихованці якої створять кістяк оборони в бою під Крутами.

Після закінчення цієї школи в квітні 1915 року М. Семирозум отримав призначення до 130-го запасного полку в м. Самару. Але вже через місяць зголосився на фронт…

У Львові нове призначення за власним бажанням у 165-й Луцький полк в районі Ряшева.

У тяжких боях під час штурму був поранений багнетом в правий бік. Відтак, з другим пораненням, знову опиняється в шпиталі  в м. Житомирі (в єврейській школі на Петровському перевулку).

Вилікувавшись, в грудні 1915 року, з маршовим полком відправляється до м. Острог. Там потрапив у підстаршинську Школу, як старший старшина. У січні 1916 року знову на фронті у 101-шій піхотній дивізії 32-го корпусу. Тут стає півсотенним 5-ої сотні Керченського полку.

"Саме в тому корпусі був я учасником усіх боїв т. зв. "Брусіловської офензиви" [1916 р.] на початку квітня, на лінії: Алики, Дубна, Козина і Михайлівки. В Михайлівці прийняв я командування сотнею… дивізійним наказом переведено мене в дивізійну підстаршинську школу, як заступника начальника школи".

 Начальник 101-ої піхотної дивізії генерал-лейтенант Костянтин Гільчевський зі своїм штабом біля артилерійських систем, захоплених в австрійців, с. Вербень, 1916 рік.

Джерело: РГАКФД. Ал. 97, сн. 52.

За боях за так званий "Стирський гай" під Берестечком 101-ша дивізія отримала почесну назву "ударна". Дивізія втратила 2/3 складу  6000 вбитих і поранених. Упродовж подальших боїв дивізія дійшла до галицького міста Броди, де й застала революцію в Петрограді.

Організатор та лідер українізації фронтового 32-го корпусу

З початком революції штабс-капітан Семирозум стає начальником дивізійної підстаршинської школи. Скликає з’їзд українських делегатів частин своєї 101-ї дивізії, який одноголосно обирає його своїм головою.

  Майбутній генерал-хорунжий (посмертно) Армії УНР Євген Мєшковський, 1912 рік. Загинув в бою з більшовиками 6 липня 1920 року, похований на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі

У червні 1917 року, як голова української дивізійної ради, бере участь у Другому всеукраїнському військовому з’їзді в Києві.

Повернувшись із столиці Модест взявся за українізацію усього 32-го корпусу.

Попри опір україножерів справа просувалась успішно, адже підтримувалась начальником штабу 105-го дивізії полковником генерального штабу Євгеном Мєшковським  майбутнім начштабу УГА та Армії УНР.

Він "був душею і серцем українець, і допомагав українізації".

У результаті в липні 1917 року Корпусний український військовий з'їзд у місті Радивилові обрав Модеста Семирозума головою української корпусної ради.

Цікаво, що участь в з’їзді взяла делегація командного складу корпусу. А очолював її грузин Андрій Бенаєв (Бенашвілі) генерал-майор генерального штабу, начальник штабу 32-го корпусу.

Він від початків підтримував українізацію, а вневдовзі сам стане на службу війську незалежної Грузії та викладатиме в грузинській військовій академії.

Грузин, генерал-майор Андрій Бенаєв (Бенашвілі)  підтримував українізацію 32-го корпусу, яку здійснював майбутній учасник бою під Крутами Модест Семирозум.

Джерело: Genealogy-Biography-History Georgia Caucasus

"Тому, що большевизація в Корпусі несла розклад і деморалізацію,  згадував М.Семирозум,  треба було за всяку ціну рятувати український елемент, який шалено зненавидів москалів за їхню грабіж, ґвалтування жінок… наша Корпусна Українська Рада в порозумінні з командиром корпусу відсувала непевний елемент у московські частини, а інших просто пакувала в вагони і відсилала в Московщину".

Українці під керівництвом Семирозума настільки "обнагліли", що склали списки всіх своїх від рядового до генерала і прагнули домагтись зміни назви частини на: "Тридцять другий Український Корпус".

Саме з такою вимогою вони поїхали до Українського Генерального військовий комітету (УГВК) в Києві.

Були шоковані, бо отримали таку відповідь: "в Українській Центральній Раді є настрій проти армії. Отже, сидіть на фронті і чекайте демобілізації!".

За діло взявся особисто генерал-майор Лука Кондратович, член УГВК і Центральної Ради. Однак, і він повернувся з посилом: "З такими людьми і без армії, ми України не збудуємо, бо ще ні одна держава в світі без армії не збудувалася!".

До речі, 34-й армійський корпус на чолі із генералом П.Скоропадським таки отримав свою нову назву: "1-й Український корпус".

Військова школа ім. Б. Хмельницького напередодні бою під Крутами

Перебуваючи в Києві у відпустці М.Семирозум був включений до складу комісії українізації та шкільництва. Голова комісії Віктор Поплавко призначив його до Першої української військової школи ім. Б. Хмельницького, зберігаючи при цьому в своїй комісії.

У школі отримав посаду курсового старшини 4-ї сотні, тобто наставника одної з її чет. Командиром цієї сотні був підполковник Меркулов, який в бою під Крутами  за версією Семирозума  обійняв командування 2-ю сотнею школи, замість Павла (Івана) Богаєвського, який відстав дорогою на фронт.

У школі велась посилена українізація. За свідченнями М. Семирозума українську мову викладав поручник Іван Гончаренко, брат Аверкія Гончаренка. Студентом третього курсу медицини Університету св. Володимира він вступить добровольцем до складу Студентської сотні і поляже під Крутами.

 Уродженець Мінська генерал-майор Лука Кондратович. У 1917 році був призначений головою комісії спецслужб УГВК. У 1918 році виїхав до Середньої Азії готувати антирадянське повстання в Ташкенті, де  очевидно  і загинув.

На загальних зборах школи М. Семирозума обирають головою Шкільної ради, а також постійним делегатом до Ради Робітничих і Козацьких депутатів Києва.

Тяжко переживає політику розвалу українського війська, яку провадив "військовий міністр" Микола Порш. Останній, зокрема, призначив новим начальником військової школи російськомовного полковника Івана Скорино.

"Що це за птах був той Скорино, побачив я тоді, коли до моїх рук попала большевицька листівка, в якій говорилося, щоб голосувати на кандидата до Ради за полк. Скорино, що виступав від большевицького бльоку N° 5".

Модест Семирозум, порадившись із шкільною радою, поставив ультиматум негайно забиратись із школи. При цьому заборонив бухгалтеру школи реагувати на будь-які документи цього "начальника".

Скорино швидко зник, а новим керівником школи тимчасово став Аверкій Гончаренко. Полковник Віктор Павленко порушив це питання на засіданні Центральної Ради і Микола Порш лишив військову школу в спокої.

"В той час на терені Школи згадував М.Семирозум стояли і збройно боронитися обіцяли такі частини: курінь полку ім. Б. Хмельницького, під командою підполковника [Самона] Хилобоченка, курінь Дорошенківського полку, курінь Св. Юрія Переможця під командою полк. Ворун[-]Секрета, кінний дивізіон Слобідського Коша Вільного Козацтва під командою полк. Миляшкевича, Вільне Козацтво, моряки і ті, що вціліли від розгрому Порша і його кумпанїї".

Військова школа теж готувалась до виїзду на фронт. Семирозума запросив до себе начальник Київського військового округу полковник Віктор Павленко. Доручив їхати на Чернігівщину зі школою, але при цьому призначав губернським комісаром з формування Вільного козацтва у вільних від більшовиків повітів.

Прибувши до Чернігова, із двома чотами і двома кулеметами Семирозум зголосився до губернського комісара проф. Дмитра Дорошенка і міського голови Аркадія Верзило. На розширеному засіданні лідерів міста і губернії всі присутні підтримали ініціативу з формування Вільного козацтва.

"Але найбільше допоміг мені у формуванні Вільного Козацтва комісар Пошти й Телеграфу [Летушко]. згадував М.Семирозум Тому, що він мав надійних людей у службі, негайно зв’язався з ними і вказав на надійних вояків-патріотів в усіх вільних повітах.

З його допомогою я зорганізував Вільне Козацтво в таких повітах: Козелецькім, Борзненськім, Остерськім, Ніжинськім і Сосницькім. У Чернігові під командою полк. Лумберґа утворився також відділ Вільного Козацтва".

То скільки ж було українських вояків в бою під Крутами?

М.Семирозум у своїх спогадах подає статистику учасників бою: Військова школа ім. гет. Б. Хмельницького 600 юнаків, кулеметна сотня сотника Горошка 100 юнаків, технічна сотня сотника Калиновський 50 юнаків. Разом 750 юнаків. Старшин (офіцерів) 20 осіб, кулеметів 24. Дивно, що не згадано Вільне козацтво і що кулеметна та технічна сотні пораховані окремо від школи.

 Полковник Віктор Павленко  начальник Київського військового округу. У кінці 1917 року, за намагання сформувати регулярну армію, звільнений з посади. У 19181920 роках  командувач авіації Армії УНР. У 1926 році повернувся у рідну Кубань, де помер під час Голодомору.

Для порівняння А. Гончаренко згадує про 18 кулеметів і 5 сотень (очевидно, чотири сотні військової школи і студентську сотню). Сотні військової школи Гончаренко числив по 150 осіб, а студентську у 115130 осіб. Водночас в його ж спогаді є теза про "500 молодих вояків і 20 старшин".

У червні 1918 року Б. С-ко, один з учасників бою згадував: "Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалерії чоловік з 60"[5].

Крутянець Михайло Михалик, у спогадах написаних мабуть у 1921 році, подає подібні дані (при цьому оцінює відділи Вільного козацтва організованим, очевидно, М. Семирозумом):

"А в нас... частина (250 душ) юнацької школи, сорок чоловік Вільного козацтва, яке в більшості складалося з темних елементів — російських старшин і т. п., що невідомо чому опинилися поруч з ідейною молоддю — юнаками і студентами. Ці останні складали окремий Студентський курінь в кількості до 300 душ"[6].

Тому не дивно, що в 1920-х роках "гуляла" цифра лише про 250 юнаків військової школи… Історик та учасник бою Борис Монкевич писав, що: "Січовиків разом з юнаками військової школи було чоловік 250. Вільних козаків та гайдамаків 100 чоловік. Кінноти 12 шабель"[7].

Сучасний історик Ярослав Тинченко пише, що під Крутами було близько 420 студентів, гімназистів та юнаків, які мали на озброєнні 810 кулеметів[8].

Нововідкриті спогади М. Семирозума свідчать, що в питанні чисельності українських військ під Крутами ще рано ставити крапку.

Розташування сотень в бою під Крутами

Спогади Модеста Семирозума загалом підтверджують і уточнюють усталене за Аверкієм Гончаренком розташування відділів на полі бою. Однак, він зміщує центр бою на північ від залізниці. Все ліве, тобто північне, крило розміщувалось "по городах хутора Хвостики". Там позиції займала 4-та сотня з чотирма кулеметами, яку Гончаренко називає "четою".

 "Крути мала, хоч і вузлова, станція"  писав М.Семирозум. На цій орієнтацій ній схемі гарно видно, що Крути у 1918 році розміщувались на стратегічному перехресті залізниці Конотоп-Київ і вузькоколійки Чернігів-Прилуки. Автор схеми  пластун Володимир Врецьона.

Джерело: Літопис Червоної Калини, 1931 рік, ч. 2

Семирозум був курсовим старшиною саме в четвертій сотні військової школи. Тому, природно, що надавав пріоритетне значення ролі своїх юнаків.

Митрофан Швидун, згадуючи попередній бойовий досвід своєї сотні писав: "большевики мали дуже великі втрати, особливо під Макошином, де з нашого боку брала участь 4-та сотня юнаків під командою сотн. П[авла] Богаєвського та "панцирник" під командою Лощенка".

На правому крилі за М.Семирозумом стояла сотня студентського куреня "у складі 119 стрільців при чотирьох кулеметах".

Її, як відомо, очолював сотник Оверко Омельченко. Праворуч, тобто південніше розміщувалась 2-га сотня юнаків (Маркелова), яка "зайняла позиції вздовж насипу шляху вузькорейкової залізниці Крути-Чернігів".

Праворуч тобто в центрі оборони, поруш із залізничною магістраллю розміщувалась кулеметна сотня Горошка. На схемі до спогаду А.Гончаренка за 1938 рік вона позначена як "4 кулемети". Її ж Б.Мартос помилково включає до складу 2-ї сотні.

 Схема бою під Крутами, яку виконав у 1933 році учасник цього бою Сергій Горячко  сотник Армії УНР, учасник Другого зимового походу. Тут чітко видно хутір, навколо якого розташовувалась сотня або чета М. Семирозума із кулеметами прикриття. І яку С.Горячко взагалі не позначив (у схемі А. Гончаренка у збірнику "За державність", виданому у 1938 році, навпаки  чета вже позначена, а хутір  ні).

Один з вояків цієї сотні, вище згадуваний Б. С-ко згадував: "Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись, чи всі на містах".

"Далі [на південь,] на шляху залізниці Крути-Прилуки І-ша Сотня юнаків [Миколи Богаєвського]. А по городах села, аж до коліна закруту залізничного шляху КрутиПрилуки, забезпечуючись від підступу ворога, розмістилась 3-тя сотня юнаків [сотника Шаповаленка]", згадував М. Семирозум.

Цей опис розташування 1-ї та 3-ї сотень військової школи загалом збігається із схемою розташування сотень, яку А. Гончаренко подав як ілюстрацію до своїх спогадів у 1938 році. Розбіжність лиш в тому, що у спогадах командира бою 1-ша сотня розмішувалась спершу в резерві (біля залізниці), а потім вступила в бій південніше 4-ї сотні, яку М. Семирозум взагалі не згадує на цьому крилі оборони.

 На цій схемі Інституту історії НАН України, виправлена суттєва помилка схеми С. Горячка і недогляд схеми А. Гончеренка, на якій взагалі не позначена вузькоколійка ПрилукиЧернігів.

Саме на цій схемі можна побачити де "залягла" в обороні 2-га сотня військової школи. Вузькоколійка пересікає залізницю на захід від "будки", а не на схід від станції Крути

А за свідченнями Михайла Михайлика його 4-та сотня під проводом сотника П. Богаєвського стояла у резерві поблизу станції і дійсно ходила в наступи.

Хто очолював першу сотню під Крутами невідомо. Семирозум описуючи склад школи напередодні бою подає, що нею командував М. Богаєвський (за версією М. Михайлика третьою).

Під час бою він був начальником штабу фронту і комендантом потягу, який евакуйовував крутянців. Його брат П. Бочковський, якого замінив Меркулов в 2-й сотні, за свідченнями учасників бою очолював під Крутами 4-ту сотню.

Жертви бою під Крутами у спогадах М. Семирозума

"Технічна сотня обслуговувала зв'язки… Всі застави висунені по залізничному шляху КрутиЧернігів, КрутиБахмач і КрутиПрилуки, складалися з юнаків і старшин. Більше ніж половина з них, відстрілюючись і відступаючи від ворога, загинула в нерівному бою. Там загинув також молодий старшина Школи, з 4-ї сотні поручник Дейнека, пор. Сокіл з 2-гої сотні, поруч. Пастушенко з 3-ої сотні".

Цей останній абзац важливе доповнення М. Семирозума до спогаду А. Гончаренка, який взагалі не згадує у своєму спогаді полеглих в бою офіцерів (лише зазначив, що загинуло 10 із 20 старшин). Як і про технічну сотню та про ці застави-прикриття.

Він згадав лише, що студентська сотня вислала для зв’язку з ним трьох осіб, серед яких був й Іван Гончаренко, якого він відправив назад в сотню, щоб не грівся в запіллі біля брата та який потім загинув.

 Бій під Крутами (поштівка, 1936 рік). Зліва на цій картині художника Олександра Климка видно місток під яким, очевидно, проходила вузькоколійка. Оригінал картини, знищено радянською владою в 1952 році

"Студентський курінь мав бойовий настрій і був відважний. Одначе, не був добре одягнений, як на такі морози… Багато з них зголошувались до санітарного вагону, бо починали хворіти від великого морозу і вітру, маючи відморожені руки, ноги і вуха",  згадував М. Семирозум.

Для того, щоб загрітися, студенти змушені були йти по черзі до селянських хат (там таки, грілись і юнаки військової школи). Це зігрівання вилізло боком та призвело до зайвих жертв, коли в сотні прийшов наказ відступати:

"Хто в той час грівся по хатах і поснув, не знали про той наказ, хоч і для них через зв’язкових був поданий наказ іти в бік ешелону згадував М. Семирозум. Наш ешелон відступив з станції Крути вже тоді, коли Муравйовський панцерник в’їжджав на станцію. Ті, хто спав по хатах, були збуджені селянами і побігли на станцію на світло, не знаючи, що там вже ворог…. Переважна кількість матросів поколола і постріляла тих нещасних".

 Бій на станції Крути. Художник  сотник Армії УНР Леонід Перфецький

Уся відповідальність прикриття відступу, впала на гармашів сотника Семена Лощенка і юнаків кулеметників, які були тепло одягнені, а головне були загартовані в боях. Коли поїзд вже помалу від’їздив із Крут, до нього все ще бігли юнаки і студенти, деякі з яких несли поранених…. Таку картину відступу зафіксував у своїх спогадах М. Семирозум.

"Поляглих юнаків і студентів позносили селяни або до села Крути або до хутора Хвостики, і там їх поховали в спільних могилах. Я, як мешканець Чернігівщини, як за Центральної Ради, так і за Гетьманату не раз проїздив пізніше через станцію Крути і розпитував селян та моїх колег з колишньої російської армії — які тепер тут учителювали по селах і хуторах. І всі вони твердили одно і те саме. Це була правдива масакра юнаків і студентів".

Подальша доля Модеста Семирозума

У своїх спогадах М. Семирозум детально описує подальший життєвий шлях. Бої за Київ, пробирання до Чернігова, організацію антирадянського повстання, боротьбу з більшовиками в якості Сосницького повітового коменданта на Чернігівщині (до червня 1918 року), а відтак на аналогічній посаді на Стародубщині.

Інші старшини військової школи доля яких досі не встановлена теж отримали подібні призначення:

"наказом військового міністерства штабскапітан Носенко був призначений Липовецьким військовим командантом, сотник Горошко його помічником, підполк. Меркулов помічником губерніяльного коменданта Таврії".

У червні 1918 року, після прийому у гетьмана Павла Скоропадського, Семирозум отримав призначення до штабу Чорноморського коша Вільного козацтва. Виконував функції начальника підстаршинської школи. Після того, як 7 жовтня 1918 року більшовики спалили живцем його батька, мачуху і двох дітей дівчаток (шести і однорічну), Модест Семирозум перевівся в Чернігівський кіш вільного козацтва.

Після антигетьманського повстання Семирозум певний час працював в Чугуївській військовій школі, яка розміщувалася в Кам’янці-Подільському. У квітні 1919 року він перейшов у Галицьку армію, де працював у підстаршинській школі Чортківської бригади.

Двічі хворів на тиф. Відтак отримав призначення до 1-го Гуцульського полку морської піхоти на посаду помічника начальника господарської частини.

 Старшина (офіцер) морської піхоти Арії УНР. Малюнок Миколи Битинського. 350 комплектів готових уніформ і матросок з чорними стрічками з написом "Перший Гуцульський Морської Піхоти Полк" були пошиті на замовлення М. Семирозума переважно тернопільськими євреями влітку 1919 року

При морській піхоті Семирозум перебував до листопада 1919 року, доки знову не захворів на тиф. Лікувався в Кам’янці, відтак включився у формування Кам’янецької юнацької школи.

Після евакуації з Києва у 1920 році його призначили зв’язковим старшиною при штабі 3-ої польської армії. У складі 6-ї дивізії Армії УНР він брав участь у боях під Замостям.

Зрештою, Модест Семирозум опинився в таборі інтернованих в Каліші, де прожив 11 років. Ще три роки прожив у Картузькім повіті на Помор’ї, де управляв маєтком пана Пашковського.

У 1934 році Семирозум переїхав до Львова. Варфоломій Євтимович писав: "Сотник М.Семирозум, комендант 4-ї сотні юнацької школи. Проживає у Львові. Безробіний Бідує"[9].

З приходом більшовиків у 1939 році Модест Семирозум утікає до Кракова, де його дружина Маруся згодом помирає. Відтак Семирозум емігрував до Словаччини, а звідти — до Граца (Австрія). Тут його заарештувало Гестапо й кинуло в концтабір до кінця Другої світової війни.

Покалічений від побоїв, Модест Семирозум 8 місяців пролежав у шпиталі в таборі переміщених осіб у Зальцбурзі. Його донька, яка вийшла заміж за голландця і виїхала в Голландію, перетягнула до себе й батька.

Прибувши до міста Гільверсум, Семирозум одразу включився в українське суспільне життя. Він став співзасновником Об’єднання українців в Голландії, кількаразово обирався головою цієї організації.

Модест Семирозум був одним з організаторів цієї зустрічі провідників ОУН Степана Банедри й Андрія Мельника над могилою засновника організації Євгена Коновальця. Роттердам (Голландія), 1958 рік

Крім того, Модест Семирозум очолював Союз українських ветеранів Голландії. Одружився вдруге, з голландкою, яка всією душею співчувала українцям у визвольній боротьбі. У 1967 році він переїхав до притулку для старших людей в місцевості Остербек біля Арнгема.

Помер Модест Семирозум 19 жовтня 1975 року в Гаазі. Похорон відбувся там таки — 23 жовтня.

У некролозі про "сеньора української громади в Голляндії", який опублікувала Управа Об’єднання українців у Голландії у бандерівському офіціозі "Шлях перемоги", зазначалося:

"полковник… був щирим українським патріотом, глибоко віруючою людиною. Був прихильником гетьманської ідеї, але ставився дуже толерантно до інакше думаючих… Нехай гостинна голляндська земля буде Йому легкою, а пам’ять про Нього вічною!"[10]

P. S. Кілька тижнів тому Фундація "Українці в Нідерландах" повідомила українське посольство про крутянина в Гаазі, а також скерувала лист у мерію із запитом про місце розташування могили. Відповіді поки ще немає.



[1] Гончаренко А. З минулих днів // Вісті комбатанта. — 1971. — Ч. 1 (51). — С. 28.

[2] М.Ш[видун]. Спомин учасника бою під Крутами // Український голос (Луцьк). — Ч. 5. — 1942. — 29 січня. — С. 3.

[3] Гончаренко А. Бій під Крутами / За державність: Зб. 9. — Варшава, 1939. — С. 145—152.

[4] Мартос Борис. Крути // Свобода. — 1968. — Ч. 31. — 16 лютого. — С. 2.

[5] С-ко Б. Спогади про Крутські події // Військово-науковий вістник Генерального Штабу. — 1918. — Вип. 3. — С. 45.

[6] Михайлик М. День 16 січня 1918 р. // Літопис Червоної Калини. — 1932. — Ч. 2. — Лютий. — С. 12.

[7] Монкевич Б. Бій під Крутами // Поступ (Львів). — 1929. — Ч. 2. — С.59—65.

[8] Тинченко Ярослав. Українські збройні сили березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії): наукове видання. — К.: Темпора, 2009. — С. 81—86.

[9] Євтимович Варфоломій. Про живих крутянців (рефлексії по святі) // Українські вісті. — 1939. — Ч. 26. — 6 лютого. — С. 5.

[10] Шлях перемоги. — 1975. — Ч. 45. — 23 листопада. — С. 6.

Читайте також:

Ті, що вижили. 37 портретів крутянців

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Життя після Крут. Як склалася доля учасників бою

Від Крут до Оксфорду: життєпис вояка армії УНР Митрофана Швидуна

Демид Бурко: Трагедія під Крутами. Згадки учасника

Олександр Удовиченко: Загибель студентського куреня під Крутами

Борис Мартос: Правда про Крути

Дворянин, попович і селянин. Три біографії полеглих

На Аскольдовій могилі встановили пам'ятник крутянцям. ФОТО

Держкіно прозвітувало про готовність фільму "Крути 1918"

Історик: "Завдяки Крутам УНР визнали державою"

Реконструкція подій 30 січня 1918 року. ВІДЕО

Політична експлуатація бою під Крутами

КРУТИ. Народини нового українця

Пам’яті лицарів абсурду

Інші матеріали на тему БІЙ ПІД КРУТАМИ

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.