Ще дещо про Парослю. Пошуки тривають

Від "Історичної правди": Цей текст є логічним продовженням розслідування вбивства польських жителів колонії Паросля, яке автор почав у статті "Що сталося в Парослі? Хто приніс смерть у польську колонію на Волині".  

У сучасній польській історіографії одним з перших епізодів польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни вважається вбивство мешканців колонії Паросля на Рівненщині.

Цю подію часто намагаються пов’язати з першими збройними акціями українських повстанців проти нацистів. Ідеться, насамперед, про напад сотні Григорія Перегіняка – "Коробки" на німецьку комендатуру містечка Володимирець у лютому 1943 року.

За твердженням Ґжеґожа Мотики: "до рангу трагічного символізму зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим убивством поляків, учиненим у рамках так званої антипольської акції".

Такий підхід у останні роки набув значної популярності не лише у середовищі "кресових" та правих організацій, але навіть серед польського політикуму та у колі істориків.

"Бандерівці з банди Петра Нетовича…"

Спроби пов’язати вбивство мешканців Парослі з діяльністю українських повстанців не обмежуються лише сотнею Перегіняка. Згідно зі ще однією версією до події начебто був причетний загін такого собі Петра Нетовича.

Ця інформація нещодавно з’явилася на деяких польських кресових сайтах, а також на російських пропагандистських та сепаратистських ресурсах. Не оминуло її увагою навіть офіційне друковане видання російського парламенту.

Зразок творчості ветерана винищувального батальйону НКВД у Західній Україні Едварда Пруса – книжка «Операція "Вісла"». Саме у передмові до неї уперше згадується про так званий «загін Петра Нетовича»

Усі повідомлення про Нетовича та його загін доволі однотипні. Левову частку у них займає опис різноманітних тортур та знущань над мешканцями Парослі.

Стверджується, що: "9 лютого 1943 року бандерівці з банди Петра Нетовича під виглядом радянських партизанів увійшли до польського села Паросле поблизу Володимирця Ровенської області", а потому почали знущатися та вбиватися населення колонії. Однак у жодному з випадків не вказується, звідки ця інформація була взята.

Як вдалося з’ясувати, уперше інформація про Нетовича зустрічається у книзі польського дослідника Едварда Пруса "Операція "Вісла". Факти – фікції – рефлексії".

У ній автор передмови – польський священик Генрик Янковський стверджує, що "перше масове вбивство сталося 9 лютого 1943 року у селі Паросля Сарненського повіту, коли банда УПА, діючи підступом, видаючи себе за партизанів, зарубала, заколола або застрелила 143 особи, піддавши багатьох з них, у тому числі дітей, витонченим тортурам. Керував бандою знаний у тих краях син попа – Петро Нетович".

Надалі інформацію про Нетовича поширили польські дослідники Владислав та Ева Семашки у книзі "Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти населення польської Волині 1939-1945".

Як вони пишуть: "син православного священика з села Каноничі (ґм. Володимирець) Петро Нетович, комендант УПА у Володимирецькому районі". В іншому місці вказується, що "перед різаниною [вбивством у Парослі – С. Р.] у будинку українського селянина Житнюка у селі Дубівка (ґм. Володимирець) ймовірно відбулася нарада керівників боївок УПА з Нетовичем".

Однак Янковський як автор згадки про Нетовича сам не був безпосереднім очевидцем подій. Жодного джерела походження своєї інформації він також не наводив. У відомих на сьогодні повстанських або радянських документах командира УПА або члена ОУН на Володимиреччині з таким прізвищем або псевдо виявити не вдалося.

Немає на нього кримінальної справи у архівах колишніх комуністичних спецслужб. І так само про існування Петра Нетовича не відомо жодному з дослідників українського визвольного руху на Рівненщині та Волині, з якими мені доводилося спілкуватися.  

Тож очевидно маємо справу або з помилкою у прізвищі, або з вигаданим персонажем, який насправді не мав стосунку до Парослі. А поширення однієї і тієї самої "цитати" про загін Нетовича на російських пропагандистських ресурсах в умовах триваючої війни на сході України надто вже нагадує спрямований інформаційний вкид.

Про "сина попа"

Інформацію про Парослю можна знайти у документах радянських партизанів, які діяли на Рівненщині. Так у повідомленні командира одного з загонів Михайла Корчева зазначається, що:

"У районі Висоцьк, Домбровиця та Володимирець почали діяти націоналісти. Керівник цих районів мені відомий: Висоцьк – керує Савицький, секретар районної управи, Думбровиця – Пінькевич – син попа, Володимирець – Супоркевич – син попа – українець 37 років, чорний, лисий, має 150 людей.

Діє 9.2.43 року в сел[і] Поросня (польська колонія). 4 години знищив 180 люд[ей] поляків. Били сокирами, Володимирецький район. Цього ж числа в один час у селі Сохи Домбровицького району знищено 30 родин поляків. За всією вірогідністю з цієї партії. Зараз його загін знаходиться в районі Думбровиць - Сарни".

Документ не містить дати. Однак за змістом можна встановити, що він складений у лютому 1943 року, ймовірно доволі близько до подій.

Виявити керівників бандерівського підпілля на Володимиреччині на прізвище або псевдо "Супоркевич" наразі не вдалося. Однак на думку історика Ігоря Марчука мова може йти про сина священика Дем’яна Шиприкевича. Це прізвище, хоча й у спотвореному вигляді – Шупришкевич (Szupryszkiewicz) або Шепелькевич (Szepielkiewicz) – також наводиться у книзі Семашків.

Повідомлення НКВД, у якому згадується агент «Евлагий» – колишній керівник Володимирецького районного проводу ОУН, син священника Дем’ян Шиприкевич. Галузевий державний архів Служби безпеки України, Рівне, фонд 2, підфонд 32, опис 9, справа 27.

Інформацію про нього зустрічаємо в одному з документів радянських спецслужб. Так, у період німецької окупації Шиприкевич кілька місяців очолював Володимирецьку районну управу. У серпні 1941 року керівник Сарненської округи ОУН Іван Литвинчук – "Дубовий" призначив його керівником Володимирецького районного проводу.

Однак "в ролі районного провідника ОУН "Евлагий" [агентурний псевдонім Дем’яна Шиприкевича – С. Р.] перебував до квітня 1942 року, а потім з Володимирецького району втік у зв’язку зі спробою гестапо арештувати його, і за деякий час виїхав до м. Дніпропетровськ".

І вже з червня 1942 року по лютий 1944 року як особистий секретар свого двоюрідного брата священника УАПЦ Геннадія Шиприкевича перебував разом із ним у Дніпропетровську (нині – Дніпро), Луцьку та Володимирі-Волинському. До УПА Шиприкевич потрапив лише влітку 1944 року на території Волині, а вже у серпні був мобілізований до Червоної армії.

Тому в лютому 1943 року Шиприкевич не міг ані очолювати Володимирецький провід ОУН, ані керувати повстанськими загонами на цій території. Варто також зазначити, що в доповідній записці командирів радянських партизанів з Рівненщини за травень 1943 року керівником Володимирецького проводу вказана зовсім інша особа – Андрій Муха.

Наказ про нагородження Дем’яна Шиприкевича радянською медаллю «За відвагу». Центральний архів міністерства оборони Російської Федерації, фонд 33, опис 690306, одиниця зберігання 1910.

Тож цілком ймовірно, що під час написання свого повідомлення Корчев послуговувався неповною та застарілою інформацією про діяльність бандерівського підпілля на Володимиреччині. А особа, яку він вказав як одного з відповідальних за вбивство у Парослі, насправді до цього причетна не була.

Польські очевидці: деталі мають значення?

За найбільш поширеною серед польських дослідників версією, відповідальними за вбивства у Парослі є начебто повстанці сотні Перегіняка. Ця версія переважно ґрунтується на спогадах.

У більшості з них ідеться або про сам факт нападу на колонію, або про обставини виявлення тіл загиблих та їх наступне поховання, однак не про обставини вбивства чи особи нападників.

Одним з прикладів є спогади мешканки села Білятичі Зоф’ї Ґжесяк. "Наступного дня після трагедії у Парослі, – пише Ґжеґож Мотика у книзі "Від Волинської різанини до операції "Вісла"", – вона пішла по молоко до "овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл"".

Єпископ УАПЦ Геннадій Шиприкевич. У 1942-1944 роках саме його секретарем працював його двоюрідний брат Дем’ян Шиприкевич. Світлина взята з книги Володимира Рожка «Високопреосвященний Геннадій Шиприкевич, архієпископ Січеславський і Чиказький».

У сусідській хаті Ґжесяк побачила кілька пар жіночих чобіт і чорних убрань, та нікельовані ложки, якими бавилися діти. На її думку це свідчило, що "ті, хто був на вишколі, повбивали поляків".

Проте оповідачка не каже, ким був син її сусідки, чи мав він на той момент стосунок до ОУН, а також де, з ким та на якому вишколі перебував. Незрозуміло також, як Ґжесяк змогла вже на "наступний день" "упізнати" речі, які начебто належали вбитим мешканцям Парослі – адже остання знаходилася у понад 30-ти кілометрах від Білятич.

Крім того, наявність у селянській хаті одягу, столових приборів та навіть "жіночих шнурованих чобітків, які носили мазурки [прізвисько поляків – С. Р.]" сама по собі ні про що не свідчить. Адже під час війни взуття, одяг та інші речі часто збирали та обмінювали, зокрема, на харчі.

Слід звернути увагу на твердження Мотики, що згадувані Ґжесяк події начебто сталися "наступного дня після трагедії у Парослі". Адже в дослідника ця дата "плаває" – він штучно намагається підігнати її під напад сотні Перегіняка на німецьку комендатуру у Володимирці, залежно від того, яким числом подія датується у інших джерелах. Тож про який саме день насправді йде мова у спогадах Ґжесяк, незрозуміло.

Аналізуючи спогади Ґжесяк, польський журналіст Станіслав Журек у статті "Річниця різанини у Парослі" пише, що "радянська розвідка встановила імена 33 українців з Білятич, належних до ОУН самостійників (або бандерівців)" та стверджує, що "принаймні частина оунівців з того списку вбивала поляків у Парослі, що слідує зі спостережень Зоф’ї Ґжесяк та дотичної до них інформації від місцевих українців".

Документ, про який йде мова, це "Загальний список самостійних націоналістів ОУН, які підлягають знищенню партизанським загоном Чепиги". У ньому дійсно знаходимо список "націоналістів с. Білятичі" з 33 прізвищ.

Однак список цей складений станом на 12 березня – більш ніж через місяць після нападу на Парослю. У ньому не вказано, ні коли ці особи вступили до підпілля, ні їхніх посад. Немає в ньому жодної інформації про "вишколи" чи акції на території Сарненщини чи сусідніх районів, тим паче про напади на будь-які польські колонії.

Фактично – це лише перелік осіб з села Білятичі, ймовірних членів ОУН, яких станом на 12 березня радянські партизани вважали для себе небезпечними, і яких через те планували знищити. Тому яким чином документ має "підтверджувати" участь сотні Перегіняка у нападі на Парослю, лишається загадкою.

Обставини вбивства мешканців Парослі згадуються лише в декількох свідченнях польських очевидців. Так колишній мешканець колонії Тур на Сарненщині Станіслав Шумський у квітні 1985 року доволі докладно описав подію. Однак самих нападників він не ідентифікував, зазначивши лише, що то був "великий загін, який представився радянськими партизанами".

І тому встановити, що саме то були за люди, з його розповіді неможливо. Слід зважати, що безпосереднім очевидцем подій Шумський не був, а про напад, обставини вбивства і кількість жертв переповідав з чужих слів.

Радянські партизани загону Володимира Чепіги у березні 1943 року склали перелік "самостійних націоналістів ОУН, які підлягали знищенню" у селах Рівненщини. На фото частина цього списку, яка стосується села Білятичі. Як бачимо, у ньому немає жодної інформації про час вступу цих осіб до ОУН, будь-які "вишколи" чи тим паче напади на польські колонії. Документ взято з книги Івана Біласа "Карально-репресивна система в Україні 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз", том 2.

Тож наразі єдиним прямим доказом можливої причетності сотні Перегіняка до подій у Парослі є свідчення колишнього мешканця колонії Вітольда Колодинського. Записані вони були у 1991 році – майже через 50 років після подій.

Однак цей варіант свідчень Колодинського не єдиний. Вдалося виявити ще як мінімум дві версії його спогадів про напад на Парослю. Більш-менш одностайні в головному, у деталях вони різняться доволі суттєво.

Так, описуючи у своїх свідченнях 1991 року появу нападників у хаті, Колодинський зазначає, що з ними були так звані "козаки".

"Невдовзі, – згадує очевидець, – відведено Козаків до спальні, і варту, щоб їх пильнувати. Козаки одягнуті були у військові шинелі сіро-зеленого кольору. На головах мали шапки у формі конуса. Чоботи мали шнуровані".

Однак у збірці спогадів колишніх кресов’ян, опублікованій у 2012 році, Колодинський описує "козаків" (в цьому варіанті називаючи їх "власовцями") по-іншому: "Потім нанесли соломи до спальні, й далі там власовців, роздягнутих, тільки в спідньому, босих, у штанях і сорочках. А то було дев’ятого лютого!".

А в статті польського журналу "Newsweek Historia" у 2013 році, Колодинський говорить, що "завели шістьох бранців, власовців, у штанях та сорочках, босих", також нічого не згадуючи про шинелі, шапки або чоботи.

Розповідь про дії нападників у свідченнях 1991 року звучить так: "Тоді командир сказав: "То ми, партизани, воюємо за вашу свободу, а ти нам солонини шкодуєш?". Наказав "сотникові" забрати батька до великої кімнати, сам теж туди пішов, і батька було побито.

У той момент я вискочив з помешкання та побіг у напрямку стодоли (була там схована зброя). За мить схопив мене "сотник" за комір, побив, вибивши передні зуби, закривавленого тримав при собі у хаті. Приблизно за півгодини вийшов побитий батько з опущеною головою, і не озивався потім ні до кого".

Але деталі цього самого епізоду у пізнішому варіанті Колодинський подає дещо інакше: "Пішов українець, приніс діжку з солониною, погрожує: "За це будеш битий", і забрали батька до великої кімнати. Як батька забрали, то я з печі зірвався і хотів до Майдану добігти, два кілометри, а то чисте поле, сніг. Вискочив один за мною, схопив мене за комір і повернув назад. Батько теж прийшов, але нічого не казав".

У цьому варіанті оповідач нічого не говорить ні про побиття батька (лише про погрозу), ні своє власне, нападник у нього із "сотника" перетворюється на невідому особу. Також Колодинський називає зовсім інше місце, куди хотів тікати з дому, нічого не говорячи про сховану зброю.

Колишній мешканець Парослі Вітольд Колодинський

Наведений Колодинським у свідченнях 1991 року опис нападників не дозволяє однозначно ідентифікувати їх саме з сотнею "Коробки". Так очевидець згадує про значки на шапках незнайомців – хоча в іншому варіанті спогадів про жодні "значки" вже не йдеться, – однак не говорить, що саме це були за "значки".

Кілька разів він називає прибульців просто "бандитами", і лише один раз "бандерівцями", а одного з них – "українцем". Та з наведеного опису та змісту розмов незнайомців не зрозуміло, на підставі чого Колодинський робить такий висновок.

Не пояснює він це і в статті у "Newsweek Historia", зазначаючи лишень, що нападники "повідомили, що є радянськими партизанами, що воюють з німцями. Але хто б їм там повірив. Одразу було відомо, що українці".

Тож питання, наскільки спогади Колодинського відображають те, що він бачив, чув та знав безпосередньо під час нападу на Парослю, а наскільки сформувалися під впливом пізніших подій польсько-українського конфлікту та поширених у Польщі уявлень про бандерівців, лишається відкритим.

І так само відкрите питання – наскільки можна і варто покладатися на окремі деталі його розповіді? Адже саме деталі важливі для ідентифікації винуватців убивства в Парослі, і саме вони у різних варіантах розповіді Колодинського подекуди доволі суттєво різняться.

Українські спогади

Українські спогади про Парослю менш поширені. Однак і вони мають ті самі вади, що й їх польські "аналоги": зафіксовані через кілька десятиліть після подій, очевидцями яких більшість оповідачів не були. Часто вони є доволі суперечливими у деталях, а надто в ідентифікації нападників.

Так з розповідей місцевих мешканців дізнаємося цілих три різних версії причин вбивства. За словами Андрія Томаха, люди в Жовкині – селі поблизу колишньої Парослі – гадали, що сотня з Володимирця вислала в напрямку колонії двох вершників у розвідку.

Вони не повернулися, бо їх убили поляки з Парослі. "Так мало бути, – наполягає Томахо. – Навколо Жовкині та поблизу Антонівки багато польських колоній було – Видимер, Теребуня, Суня, Переспа… І тільки Парослю вирізали […]. У інших місцях не різали. Тільки в Парослі, через тих розвідників".

Інший мешканець Жовкинів Петро Макаренко стверджував, що "українців у Парослі не чіпали, приїхали на січкарню різать солому. То українців, хто був з селян українців у Парослі, то тих пов’язали і держали, поки село не знищили. Аж тоді відпустили українців.

Якби то була совєтська партизанка, вони би всіх подряд били, українців вони б не оставили нізащо… Село винищили, тоді розв’язали їм руки в той клуні, де січкарня стояла, і одпустили".

Володимир Савонік, колишній голова Володимирецької районної адміністрації, а до того завідувач краєзнавчим музеєм, говорить, що "упівці в ніч на 7 лютого брали Володимирець, а 9 лютого готували засідку на гарнізон у Дубровиці. Найімовірніше, Парослю вони минули перед боєм за Володимирець. Є версія, що польське населення насправді знищили переодягнені радянські диверсанти спільно з польськими перебіжчиками".

Слід однак зауважити, що усі троє оповідачів не були безпосередніми очевидцями подій та переповідали про них з чужих слів.

Дослідник Іван Пущук стверджує, що мешканців Парослі вбили радянські партизани.

"Вони зібрали в селах групу кримінальних злочинців – конокрадів, – пише дослідник. – Та група злодіїв була відома ще за Польщі, і їх навіть судили. Але ця група протрималася до 43-го року, їх виявили червоні партизани і привели на пиятику в Парослю. А в червоних партизанів з поляками із Парослі були дружні стосунки. Про це пише хлопчик-свідок.

Після пиятики українців, які прийшли з партизанами, під дулом пістолетів змусили винищувати поляків. […] Свідків цього всього майже не залишилося. Але виявлено чоловіка, який там був того дня, очевидно серед конокрадів.

Він розповідає, що радянські партизани змушували його вбивати поляків. Він відмовився і сказав, що не буде вбивати сусідів. Тоді його почали бити до того моменту, поки він не втратив свідомість. Очевидно, партизани вважали, що він мертвий і покинули його. От такі свідчення є про вбивць того села".

Пущук зазначає, що тих злочинців називали "драконами", і були вони мешканцями навколишніх сіл. Їх запросили чи наказали прибути до Парослі, і там під час улаштованої пиятики вказали на господарів, яких треба ліквідувати.

Однак дослідник не наводить прізвища згадуваного ним очевидця подій та навіть не подає його безпосередньої розповіді у прямій мові. Через те неможливо належним чином встановити достовірність свідчень цієї особи.

Зв’язковий ОУН Данило Антипець пригадує, що отримав наказ дізнатися у Володимирці про долю арештованого німцями підпільника. Дорогою він почув від машиністів у поїзді про винищення колонії Паросля.

Антипець зазначає, що "до вбивства жителів Парослі там у Парослі загинуло два наших зв’язкових. Там жили польські офіцери, колишні легіонери, був центр Армії Крайової". Однак жодних подробиць про напад на Парослю його розповідь не містить.

Тож на сьогодні з українського боку єдиним прямим спогадом про події в Парослі є спогади мешканця Жовкинів Юрія Бондарука. Як і спогади Колодинського вони також існують у кількох версіях та різняться у деталях.

Так в інтерв’ю одному з польських видань у 2013 році Бондарук згадував, що "Того дня вийшла з лісу велика юрба, сто, може двісті. Обдерті, в шкіри загорнуті, у постолах, як дикуни. Мали сокири, списи, ножі, кілька пістолетів і дробовиків, навіть баби йшли з ними […].

А хто там знає, УПА чи не УПА. Різних тоді по лісах було повно – червоних, бульбівці, упівців… Люди на них по-простому казали – збройні. Взяли кількох хлопців з села за провідників і вирушили на Парослю".

Далі він зі слів неназваних односельців розповів, як прибульці у Парослі зарубали сокирами полонених, а потім і мешканців колонії.

Мешканець села Жовкині Володимирецького району Юрій Бондарук (у центрі).

Однак в інтерв’ю вже українському виданню очевидець описує події інакше: "[…] запам’ятав, як на наш хутір прийшли вранці якісь чоловіки і жінки зі зброєю. Поїли, помолилися та й пішли кудись. Потім стало відомо: хтось порубав жителів Парослі…

Чув, як мій дід якось балакав з сусідом. Подейкували, що ті, озброєні, послали у Парослю своїх розвідників, а їх там місцеві вбили чи щось таке […]. Яка там форма! Хто у чому: хто у постолах, хто у маринарці, хто у куфайці, як звичайні мужики, але всі зі зброєю".

І нарешті, в інтерв’ю польській "Газеті Виборчій" Бондарук розповів, що незнайомці проходили повз Жовкині, а він з групою дітлахів побіг за ними та підглядав з лісу, аж поки не пролунали перші крики, і тоді хлопці втекли.

Тож як бачимо, різні версії розповіді Бондарука про події різняться в деталях. Утім, у всіх них згадується про присутність серед прибульців озброєних жінок, і на це варто звернути увагу.

Адже в жодному з джерел про напад на німецьку комендатуру у Володимирці не вказується про участь озброєних жінок у складі сотні Перегіняка. Адже ця сотня створювалася як один із військових підрозділів майбутньої повстанської армії та до початку своєї діяльності пройшла необхідний вишкіл.

Тож згадка Бондарука про присутність жінок серед нападників радше заперечує версію про знищення мешканців Парослі вояками "Коробки".  

Отже наявні на сьогодні джерела як і раніше не дають однозначної відповіді, хто насправді влаштував вбивство мешканців Парослі. І навіть віднайдені свідчення з українського та польського боку так само не наближають до розгадки – радше спонукають до подальших роздумів та породжують нові запитання. Тож пошуки продовжуються.

За допомогу у пошуку матеріалів та у роботі над статтею автор дякує Володимиру Бірчаку, Лесі Бондарук та Ігорю Марчуку.

Читайте також:

Волинь 1943: як досліджувати і як пам'ятати

Чи був геноцид? Документ із Волині 1943-го

"Друже Рубан!" Використання фальсифікатів в дискусіях про Волинь

Волинь до "Волині": протистояння почалося задовго до липня 43-го

На підставі показань "Рудого". Чи був насправді зрадником волинський командир УПА?"

Винен таки "Рудий". Відповідь Ігоря Марчука Сергієві Рябенку

Чи справді винен "Рудий"? В офіційній версії не все сходиться

Трагедія і спекуляції. Що саме сталося 11 липня 1943 року на Волині?