"Кропили ворога рясним вогнем". Слідами добровольців-усусусів

Початки УСС пов’язані з іншими регіонами України – Львівщиною та Закарпаттям. Вже взимку-весною 1914-1915рр. стрільці пройшлися Карпатами і влітку 1915-го опинилися на Тернопільщині.

113 кілометрів займає наш маршрут стрілецькими пам’ятками Тернопілля. Якщо ж планувати виїзд та повернення з обласного центру, то за даними карт Google - вся відстань займає 201 км.

Першою значною пам’яткою їхнього шляху є могила четаря Івана Балюка, яка знаходиться в селі Завалів Підгаєцького раойну.

Вояк загинув 27 серпня 1915 року. Сьогодні його ім’я цілком невідоме, але в той час він був досить помітною особою – незважаючи на смерть у перший рік війни.

Згадуючи про публіцистів та мислителів з кола стрілецтва відомий стрілецький старшина та громадський діяч Осип Думін писав:

"Єдиний чет. І.Балюк присвячував цим питанням більшу увагу, й тільки його думки ширяли понад морем буденщини. В нього була вдача провідника й письменника. Він мав – як свідчить його близький товариш М.Заклинський – "усі дані на суспільного діяча й команданта". На жаль, Балюка вже 1915 р. між живими не стало".

Сучасники його ставили в один ряд із майбутнім Державним секретарем військових справ ЗУНР Дмитром Вітовським.

Дмитро Вітовський

Сам Вітовський, згадуючи про смерть товариша ще того ж року в стрілецькому виданні "Шляхи" писав про свої мрії, що колись на Поділлі український батько приведе сина на стрілецьку могилу, уквітчану квітами.

Свій текст військовик підсумує словами: "Чи бажали Вони кращої дяки, як цвіти і сльози дитини?"

Треба сказати, що вже за кілька місяців – восени 1915 року журналіст Осип Назарук опинився поруч Завалова й не зміг знайти поховання: "Десь тут, мабуть на східнім березі ріки, має бути могила четаря У.С.С. Івана Балюка. Ми довго шукали її коло червоного двора, але не могли знайти. І поїхали дальше".

Це не дивує, зважаючи що за кілька років українці мало не втратять й могилу Вітовського, а все через звичайну неуважність до поховань.

"Відома і голосна була справа з могилою полк.Вітовського що її по кількох літах від смерти вже не можна було віднайти в Берліні. Забули. Ніхто навіть не завдав собі труду спам’ятати, на котрому вона цвинтарі…", - писав про це Левко Лепкий.

Втім, обидва поховання збереглися – Вітовського навіть вдалося перепоховати на Личаківське кладовище Львова, а от Балюк знайшов вічний спокій на місцевому сільському цвинтарі.         

Восени 1915 року на Поділлі відбудеться один з найбільших боїв в історії УСС, а саме – під Семиківцями (Теребовлянський район). Німецьке командування в звіті до штабу армії зазначило: "З нами йшли в наступ українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австро-угорської армії".

Могила І.Балюка в с. Завалів. Червона калина – головний символ УСС і цієї епохи. Фото Святослава Липовецького

Найцікавіший опис того бою знаходимо в спогадах майбутнього головнокомандувача УГА Мирона Тарнавського – на той час австрійського офіцера, який брав участь в битві:

"Було це під Семиківцями над Стрипою. Москалі значною силою відкинули мадярську частину, що кинулася у паніці до втечі. Відворот сумежних частин потягнув за собою і мою частину. Вона поквапно вилізла з окопів, щоби погрозити москалям зап'ятками. Я навіть не намагався задержати втечі, бо ситуація була доволі безвиразна й не хотілось попасти у полон або губити даремно людей.

Тим часом У. С. С. непорушно сиділи в своїх окопах, причому кропили ворога рясним вогнем і не виявили найменшої охоти послідувати за прикладом сусідів відділів. Пробігаючи повз них, я крикнув: - Що ви, побожеволіли, хлопці? Втікай до лиха один з другим, бо москалі вас видушать, як рудих мишей. — Та мої слова були горохом до стіни.

Особливо вбилась мені в тямку одна сценка, що застановила мене зовсім іншими очима глядіти на Український Легіон. Щоби здержати навалу москалів, що лявіною котилася на наші окопи, двоє стрільців схопили скоростріл і вискочили з окопу, щоби бічним вогнем перетяти ворогові дорогу.

Але що на лінії стрілу терен легко підносився, а добігти до вигіднішого місця було неможливо, то стрільці без хвилі вагання спорудили інструмент, що аж здивував мене своєю дотепністю. Один із них злегка нагнувся і при допомозі другого насадив на свої плечі скоростріл. Другий як стій наложив ленту — і як затріскотить першому над головою!

Не знаю, чи цільно стріляв той прилад, але признаюся, що тоді вперше доводилось бачити таке дивовижжа та подивляти стрілецьку вигадливість".

Тут УСС зазнали найбільше до того часу людських втрат – майже 400 стрільців загинули, отримали поранення чи потрапили в полон. Сьогодні про цей бій нагадує курган, який розташований при дорозі і який насипали ще усусуси.

Курган в с.Семиківці, Теребвлянський район, який весною 1916 р. насипали стрільці. Сучасне фото Святослава Липовецького

Неподалік Семиківців є село Соснів. Тут стрільці перебували на позиціях майже півроку. В історію цей період ввійде як найбільш творчий, адже користаючись воєнним затишшям було створено цілий ряд мистецьких творів.

"З надзвичайним розмахом розвинулася стрілецька пісня в спокійніших обставинах побуту полку УСС в Соснові над Стрипою, – підсумовує історик стрілецтва Степан Ріпецький. - Постає багато нових пісень, як напр.: "Ой видно село", "Їхав стрілець на війноньку" і багато інших. Протягом одного тільки року створило УССтрілецтво десятки своїх пісень, що своїм змістом обняли все його життя, всі важливі переживання".

Найвідоміші українські композитори – Микола Леонтович, Кирило Стеценко та Левко Ревуцький були захоплені стрілецькою творчістю й незабаром згадані пісні з’явилися в їхній обробці, а відтак потрапили в репертуар, який виконували радянські виконавці.

Щоправда, "на війноньку" вже їхав не "стрілець", а "козак", а в іншому випадку "стрільці січовії" цензура замінила на "стрільці червонії".  

В Соснові на сільському цвинтарі перепоховано кілька стрільців, які загинули в цій околиці. Найбільш відомою постаттю з них є хорунжий Северин Яремкевич.

Соснів. Спільна могила стрільців на місцевому цвинтарі. Її споруджено коштами української діаспори ще в 1930-х роках. Фото Святослава Липовецького

Останні бої УСС, які можна охарактеризувати як переможні, відбулися під Бережанами (нині - райцентр в Тернопільській області).

Рівно 100 років тому – в серпні-вересні 1916 року бої проходили на горі Лисоні (висота 399 метрів над рівнем моря). Згідно з документальними даними тут загинув 81 стрілець, 293 отримали поранення і ще 285 потрапили в полон.

Стрільці були поховані на кількох цвинтарях, адже в околиці знаходилися "шпиталі" (лікарні), де померла ще якась кількість поранених.

Втім, частину поховань в кінці 1920-х років було "комасовано" (об’єднано).

Приклад такої комасації, яку провели в селі Потутори, поруч Лисоні, наводить американська газета "Свобода" за 3 липня 1929 року:

"8 червня з’явилися в Потуторах два поліціянти в супроводі якогось цивільного панка й не зважаючи на протест начальника громади та населення, примусили людей розкопати могили і тлінні останки українських героїв звалити на вози для перевезення їх на спільний цвинтар.

Багато селян, не зважаючи на погрози поліції, відмовилися розкопувати могили та дати свої вози для перевозу костей дорогих кожному Українцеві Стрільців.

Кости в непорядку звалено до одного спільного гробу на цвинтарі, а красно уряджені стрілецькі могили, які були гарно обгороджені та обсаджені квітами, зрівняно з землею".

Ця ситуація заставила українське громадянство задуматися над створенням триваліших пам’ятників й на місцях поховань вояків замінити березові хрести на бетонні.

Меморіал УСС на г. Лисоня. Позаду знизу видніється місто Бережани за які йшли бої. Фото Святослава Липовецького

На самій Лисоні (на картах Google позначена як "Січовим Стрільцям, Бережанський район") побудований меморіал та капличка. На пам'ятнику вибито перелік імен загиблих стрільців.

На нижній частині гори є дещо прихований занедбаний військовий цвинтар.

Зокрема, можна побачити великий хрест з німецьким написом "DEN HELDEN DER LYSONIA DAS DANKBARE VATERLAND" ("Героям Лисоні Вдячна Батьківщина") та датуванням: 1914-1917.

Ймовірно, що його встановили ближче до кінця війни, бо воєнні фотографії того часу вказують на існування дещо іншого меморіального знаку.

Цвинтар біля підніжжя Лисоні, де окрім центрального хреста збережено ще кілька на умовній огорожі цвинтаря (на фото справа – крупним планом хрест з німецьким написом та датуванням "1914-1917". Фото Святослава Липовецького

В найближчому до Лисоні селі Посухів (фактично знаходиться через дорогу – траса "Бережани-Підгайці") є стрілецький цвинтар, де поховано здебільшого вояків, які померли в шпиталі від ран.

Цвинтар привертає увагу вхідною брамою, яка побудована в 1930-х роках у вигляді тризуба. В радянський період браму було замуровано, а в часі національного відродження – за одну ніч очищено й відновлено.

Якщо брама дійсно є унікальним архітектурним твором, то дивне враження викликають хрести поставлені на стрілецьких похованнях. Вони стали заручниками "релігійних війн" кінця 1980-х – початку 1990-х.

Саме в той час на Галичині актуалізувалося конфесійне питання. Заборонена Українська греко-католицька церква, яке виходила з підпілля, заявила про своє право на церковне майно, яке часто радянською владою було передане Руській Православній Церкві (РПЦ).

Так було і в Посухові. Коли ж з діаспори прийшли гроші на відновлення цвинтаря, то гроші опинилися в "православних" руках. Отже, новопоставлені хрести (металеві, стилізовані під березові) виявилися з "перемичками".

Хоч історичні фото цього некрополя засвідчують, що на могилах стрільців – греко-католиків таки були звичайні березові хрести.

Брама та цвинтар УСС в с.Посухів, Бережанський р-н. Фото Святослава Липовецького

Ще один цвинтар УСС в околицях Бережан знаходиться в селі Лісники.

Тут поруч лежать українські стрільці та німецькі вояки (принаймні так стверджують місцеві мешканці, хоч більш реально, що це вояки австро-угорського війська).

Старі стрілецькі могили відновлені нещодавно – в 2005 році коштом інших добровольців – вояків І Дивізії УНА (Дивізії "Галичина").

І хоч до "німецької" ділянки робочі руки торкалися значно давніше аніж "стрілецької", зате тут на старих кам’яних плитах та хрестах збереглися імена вояків. Стрілецьке ім'я збереглося лише одне – четаря Івана Каратницького, поховання якого займає головне місце на цвинтарі.

Підсумовуючи згадку про стрілецькі некрополі на Бережанщині, варто згадати про кілька турецьких військових цвинтарів. Турки були союзниками австро-угорської та німецької армії і саме на цій території, в складі XV корпусу, воювали та гинули.

"В бою, головно в наступі, турки виявилися добрими вояками. Коли розігнались було до наступу, то йшли одчайдушно, не зважаючи ні на які втрати. Зате, коли охопила їх бувало паніка, то важко було їх спинити, впорядкувати й завернути до боєвої лінії, - описує турецьких військових стрілець та історик Осип Думін, - Багато шкодив їм, як воякам, релігійний фанатизм. Людина, що віруванням ісламу не може оминути свойого "кісмету" (призначення), не має чого берегтися. Тимто турецькі відділи на становищах не придержувались нераз найпримітивніших засобів обережности й мали звичайно великі втрати".

Їхні військові поховання було відновлено фактично в 2000-х за сприяння уряду Туреччини. На жаль лише меморіали УСС на Маківці та Львові можуть зрівнятися з турецькими.

Меморіал загиблим офіцерам турецької армії в с.Гутисько Бережанського району. Як стверджують місцеві мешканці білий великий надгробок поставлений на похованні генерала. Фото справа – ймовірно цей же цвинтар під час Першої світової війни. Сучасне фото Святослава Липовецького

Останні баталії УСС на Тернопільщині датуються травнем 1917 року. Мова про бій під Конюхами (Козівський район). Стрільці стояли в запасі чеського полку, проте чехи здалися в полон і січовики опинилися в оточенні.

Як виглядав полон чехів описує Мирон Тарнавський:

"Тої самої ночі, коли на моїм відтинку йшла завзятуща борня, сусідний курінь 88-го полку, зложений зі самих чехів, перейшов добровільно до москалів.

Мені стало ясно, чому, коли я напередодні нашого бою випадково проходив повз чеський курінь, між ним і противником стояла дивна тиша. І ще більше мене тоді вразило, що чехи преспокійно, роздяглись до половини, милися під оком москаля. А як з другого боку гримнув якийсь постріл, роздягнутий сердито кричав:

— А тихо ти там будеш, дурню якийсь!.. — Не бачиш, що тут люди?!

І, на диво, стріли вмовкали. Очевидно, вже тоді між обома сторонами було порозуміння".

Доля вирішила щоб під час "чеської зради" загинув комендант УСС – чех Франц Кікаль. Це був єдиний зі старшини стрільців, який загинув під час Першої світової війни і не був етнічним українцем.

Після бою під Конюхами, в складі УСС залишиться лише 9 старшин та 444 стрільці.

На жаль, курган та хрест, які є одинокими згадками про УСС у Конюхах, не відповідають масштабу тих історичних подій, що тут відбулися. З ініціативи діаспорян - вихідців з цього села заплановано наступного року встановити меморіальну композицію.

Курган з хрестом у с.Конюхи, Козівський район.  Праворуч – проект пам’ятника. Фото В.Семенчука

Новітня війна проти російських агресорів створює нові виклики зокрема й в сфері національної пам’яті – збереження поховань та створення нових меморіалів, які мали б відповідати масштабу жертви та героїзму проявлених українськими військовиками. А разом з тим – впорядкування та відновлення могил їхніх попередників.