(Доповідь на семінарі Інституту археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського, Інституту історії України НАНУ та Наукового товариства ім. Шевченка
"Уманська різанина чи Уманська трагедія 1768 р.: "дві сторони" чотирьох історичних пам’ятей";
26 листопада 2015 р., Львів)
Полемікою навколо причин, перебігу і наслідків поширеної протягом майже усього XVIII ст. на українських землях Речі Посполитої т. зв. Гайдамаччини протягом довгого часу переймаються представники української, польської, російської, французької, єврейської (ізраїльської), американської та інших історичних наук світу.
На жаль, і до сьогодні історики різних країн не прийшли до єдиної думки щодо внутрішнього змісту тих подій, й досить часто по різному їх оцінюють: що це було – прояв релігійних чи етнічних війн, соціального розбійництва чи національно-визвольного повстання, селянської "революції" або ж нової козацької війни, а чи ще щось інше?
Вже сучасники, зокрема представники влади Речі Посполитої, оголошували повсталих розбійниками, які начебто безпричинно виступали проти вищих, середніх та нижчих станів Київського, Брацлавського, частково Волинського, Подільського і навіть Руського воєводств Корони Польської, переслідували і вбивали своїх панів разом з державцями та орендаторами, а тому оголошувалися гайдамаками (від турецько-арабського "hajdemak" - гнати, відбирати, займатися розбоєм).
Свого часу відомий французький історик Люсьєн Февр висловив цікаву думку про те, що головне завдання історика має полягати в тому щоб зрозуміти людей, які діяли у тих чи інших історичних обставинах.
Але чи можна зрозуміти тих людей (а історична наука, насамперед, є історією про Людину і для Людини), які вбивали, мордували або ж грабували собі подібних і чи потрібно це робити?
Тільки сьогодні наше суспільство, а не тільки історики, приходять до розуміння того, що треба "не судити, а розуміти" своїх попередників. Саме таким, починаючи від Марка Блока та Люсьєна Февра, був і залишається один з головних методологічних постулатів визнаної світовою науковою громадськістю історичної школи "Анналів".
"Судити чи розуміти?" – цей вислів буде не тільки епіграфом, але й своєрідним гаслом нашого сьогоднішнього семінару.
Останнім часом у "вузьких" інтелектуальних колах наукового середовища поширилася звичка безпідставно називати представників різних станів українського люду, які проживали у XVIII ст. на Правобережній Україні не інакше як "різунами" або ж "бомжами".
Це робиться талановитими у своїй сфері істориками, які є відомими вченими не лише в Україні, але й поза її межами і які неодноразово публічно проголошували про дотримання "заповітів" Марка Блока, Люсьєна Февра або ж їхнього російського послідовника Арона Гуревича.
Так, наприклад, професор Наталя Яковенко, критикуючи українські підручники з історії, висловила такі саркастичні думки:
"…Уманська різанина 1768 р. або взагалі не потрапляє на сторінки підручників, або фактично схвалюється як виправдана "тяжкими формами польського гноблення" чи метою "звільнити свій народ від кріпацтва і захистити православну віру".
Вже не беручи до уваги морального аспекту проблеми, поставлю риторичне запитання: чому ми пропонуємо сучасному школяреві ототожнювати себе конче з "знедоленими низами", які сьогодні в пересічній свідомості асоціюються радше з нещасними бомжами, ніж із суспільством як таким?".
З цієї короткої цитати запальної промови відомого історика стає зрозумілим таке, що:
- по-перше, у 1768 р. в Умані відбулася різанина (і це не підлягає обговоренню, адже "питання риторичне");
- по-друге, цю різанину не можна виправдовувати причинами "польського гноблення" або ж "захистом православної віри";
- по-третє, ця ж сама різанина ще не оцінена з моральної точки зору;
- по-четверте, різанину здійснили "знедолені низи", сучасним сленгом бомжі (з рос. – люди "без определенного места жительства")
- по-п'яте, бомжі-різуни, які здійснили різанину не заслуговують на те, щоб вважати їх належними до тогочасного суспільства.
Судити чи розуміти? Очевидно, що пані професор Яковенко у даному випадку, на нашу думку, "судить" козаків-гайдамаків, адже для неї це риторичне запитання.
ТАКОЖ: Наталя Яковенко про образ сусіда в наших підручниках з історії
Емоційні "аксіоми" пані Яковенко хутко підхопив її колега, львівський історик та фахівець з польської історіографії ХІХ ст. професор Леонід Зашкільняк.
Він також нещадно розкритикував один з вітчизняних шкільних підручників та відзначив, що на його сторінках (цитую) "гайдамацький рух XVIII століття оцінено як національно-визвольний. Безперечно, що він мав соціальні та національні складники, але це тільки частина правди; тим часом іншу – винищення цивільного населення Правобережної України – замовчано: про так звану уманську різню в підручнику навіть не згадано. З цього всього виникає негативний образ Польщі та поляків як "загарбників" і "поневолювачів"…".
Якщо ми вірно зрозуміли висловлювання шановного колеги, то гайдамаки на Правобережній Україні протягом століття тільки те й робили, що винищували (тобто "різали") цивільне населення, а сучасні автори шкільних підручників формують з поляків "образ ворога", тому що не згадують про винищення та різанину мирних жителів. Дивна все ж таки логіка у професора Зашкільняка.
Хоча якщо йдеться про оцінку 1768 р., то можна додати й те, що у багатьох підручниках й до сьогодні не згадується також про оволодіння козаками-гайдамаками Богуслава, Звенигородки, Жаботина, Лисянки, Канева, Корсуня, Сміли та інших правобережних міст, містечок і селищ. Там також відбувалися події аналогічні тим, що відбулися в Умані.
Історична наука розвивається лише тоді, коли є дискусія щодо тих чи інших проблем, в т. ч. відкрита полеміка між представниками різних історіографічних шкіл та напрямків.
Зважаючи на те, що мої опоненти за спеціалізацією належать до полоністів (а тому свідомо чи підсвідомо прагнуть захистити "польське" або ж "шляхетське" бачення тих подій), а ми досліджуємо історію козацтва та українсько-польських відносин другої половини XVII-XVIII ст., спробуємо пояснити мотивації, які штовхали "бомжів на різанину".
За версією опонентів це також робили гайдамаки, які були запорозькими відчайдухами. Саме "запорозькими відчайдухами" назвала пані Яковенко гайдамаків, при цьому відмовляючи їм як "простим людям" у "захисті православної віри" (?!). Також коротко охарактеризуємо явище, що в історичній науці дістало назви Гайдамаччина та Коліївщина.
Але перед тим як висловити свою точку зору, зауважимо, що, незважаючи на використаний нами історіографічний та джерельний (в т. ч. й архівний) матеріал, вона залишається суб’єктивною. У даному випадку свідомо стаємо "по іншу сторону барикади", адже вважаємо, що панове Яковенко та Зашкільняк у своїх висловлюваннях не є безсторонніми та об’єктивними, а лише відстоюють точку зору певної (т. зв. націоналістичної) частини польської та єврейської історіографій.
Одночасно зауважимо, що нами вже давно була висловлена думка про те, що у XVIII ст. гайдамаків називали не інакше як "диявольським плодом", але це означення побутувало на теренах Лівобережної України (Гетьманщини).
Відомо також і те, що "гайдамаками" на Запорозькій Січі називали тих непослушних козаків, хто не підкорявся владі кошового отамана та військової старшини.
У свій час нами також було зазначено, що в "козакуванні-гайдамакуванні" на "початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту і найнятих нею орендарів й посесорів, які переважно були єврейського походження".
Згідно з дослідженнями В. Антоновича, термін "гайдамацький" вперше було вжито в 1717 році. Польський історик П. Борек дослідив, що вирази "гайдамаки", "гайдамацький" у польських джерелах спорадично вживалися стосовно українського козацтва ще від 1649 р., тобто від початку повстання Б. Хмельницького Ю. Мицик датує появу цього руху 1704 роком.
 |
| "Табір гайдамаків", ілюстрація Юліуша Коссака, XIX сторіччя |
На нашу думку, т. зв. "Гайдамаччина" як явище спротиву владі Корони Польської у XVIII ст. розпочалася не в 1717 р., а була закорінена ще у повстанні 1702-1704 рр. на чолі з гетьманом Самусем і полковником Семеном Палієм.
Відомо, що Друга Хмельниччина була спричинена османсько-польським Карловицьким мирним договором 1699 року, за яким до Польщі відійшли правобережні території України, а також виникла у результаті заборонних постанов Варшавського сейму 1697 та 1699 рр. - щодо скасування козацтва на Київщині та Східному Поділлі.
Завершився тогочасний "гайдамацький" рух уже наприкінці XVIII ст., із другим поділом Речі Посполитої (1793) та переходом українських земель "з правого боку" Дніпра під владу Російської імперії.
Через примусову депортацію ("згін") 200 тисяч козаків та членів їхніх родин (що чудово дослідив львівський історик Микола Крикун) українці Київського, Брацлавського та частково Подільського воєводств, яких на початку XVIII ст. нараховувалось близько 2,5 млн осіб, втратили свою колишню політичну еліту — козацьку старшину.
Згідно з дослідженнями професора Крикуна, примусовий "згін" українського населення було здійснено з території площею приблизно 35,5 тис. кв. км [площа сучасної території України складає 603,6 тисяч кв. км - ІП].
Другу за кількістю етнічну групу у цих воєводствах на той час становили поляки, яких було до 270 тисяч осіб. Вони разом із євреями (приблизно 220-250 тис. людей) після довгих років існування на Правобережній Україні інститутів державно-політичної влади Гетьманату (протягом 1648-1712 рр.) почали визначати політичне та економічне життя найбільш східних воєводств Корони Польської.
За підрахунками історика демографії А. Перковського, на той час місцева шляхта становила на Правобережній Україні 7,7% від всього населення, духівництво — 1,5%; купці — 0,14%; міщани-християни — 1,7%; міщани-євреї — 3,5%, а селяни — 78,7%.
Після скасування українських/козацьких органів влади представники шляхетського стану (більшою мірою польського за етнічним походженням або ж політичним самовизначенням) зайняли усі вищі державні та земські уряди в українських воєводствах Корони Польської.
Саме цей факт, поряд зі штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель, почав живити так звану "Гайдамаччину", яка тривала близько 90 (!) років. Ви можете уявити, що протягом 3-4 поколінь тривав масовий повстанський рух?
Учасники цього "столітнього" українського повстання, незважаючи на сеймові постанови центральної влади та ухвали місцевих сеймиків, називали себе козаками.
Про це, наприклад, свідчив відомий "Маніфест козаків воєводств Київського і Брацлавського", який згідно з усталеним річпосполитським правовим порядком був внесений до вінницької гродської книги 11 березня 1768 р. й підписаний не "гайдамаками", а козаками з Київщини, Вінниччини та Черкащини.
Даний "Маніфест" власноруч підписали: немирівський козак Олексій Попейко, ваховський осавул Хведько Пузайський, Семен Немирівський з Тульчина, уманський козак з Поланки Роман Романенко, уманський козак з Рижанки Савка Лісовенко, козак з Дашова Яків Семененко та ін.
Зауважимо, що згідно з проведеною коронними урядниками у 1765 р. люстрацією, в Київському повіті однойменного воєводства проживало 1 262 козаки, в Білій Церкві – 354, Чигирині – 296, Черкасах – 132, Каневі – 110, Корсуні – 88 козаків.
А в 1789 р. у Чигирині жило вже тільки 38 козаків, а в Богуславі неподалік Білої Церкви – 93 "місцевих" козаки (їх не слід плутати з тими, що входили до шляхетської "козацької міліції" або ж надвірного козацтва).
Правове становище козаків та селянського стану на Правобережжі визначалося державним законодавством Речі Посполитої, за яким вони не мали жодних політичних та економічних прав і були позбавлені представництва не тільки на вальних сеймах, але й у місцевих сеймиках.
Копні суди, які раніше зосереджувалися на вирішенні різних спірних питань, що виникали серед селянського стану, у ХVІІІ ст. перетворилися на допоміжну інстанцію у системі шляхетських судів.
Найголовнішим джерелом права, за яким визначалися взаємовідносини між панами і селянами, залишався Литовський Статут, який підтверджував положення права про заборону селянам продавати і купувати землю. До речі, за часів Гетьманщини не тільки козаки, але й селяни мали право продавати та заставляти свої земельні наділи (головним чином т. зв. займанщини), а також передавати їх у спадок.
Після довгих років існування Гетьманату шляхта разом із єврейськими "панами" знову стала активно заселяти східні воєводства Корони Польської.
Осередками єврейської колонізації були передусім міста та великі села. Тут, користуючись королівськими привілеями й завдячуючи підтримці польських магнатів, вони утворювали свої самоврядні інститути, які здійснювали певні функції щодо налагодження владного, соціального, правового та господарського життя єврейської громади.
Верхівка єврейства Правобережної України концентрувала у своїх руках торгівлю, промисли, різні оренди, що зумовлювало соціальний антагонізм з місцевим населенням.
На селі євреї ставали, головно, корчмарями, зосереджували в своїх руках винно-горілчаний промисел, часто були управителями земельних латифундій польських магнатів. Саме у межах магнатських латифундій вони отримували надприбутки з пропінацій [монопольне право шляхти, переважно на виробництво і продаж алкоголю - ІП], які встановлювалися у примусовому порядку.
"Жиди на Україні відрізнялися від усіх жидів інших провінцій своєю догідливістю шляхті. На Україні вся торгівля знаходилася виключно в руках євреїв, тому що вони могли займатися промислом у невпорядкованій частині держави, на яку здійснювалися набіги з Крима, Запорожжя і Гайдамаччини", - писав шляхтич Міхайловський, який був королівським шамбеляном при дворі Станіслава Августа Понятовського з 1764 до 1790 рр.
Інший шляхтич Охотський, який у середині XVIII ст. перебував на Правобережній Україні, згадував у своїх мемуарах, що там "дійшло до того, що селяни за все повинні були платити жиду-орендатору, навіть за весільну куницю; вони могли відкупитися від різок і всілякої кари, але не мали права без відома орендатора продати найдрібнішого предмету… Несправедливість викликали невдоволення і насильницькі дії хлопів щодо жидів".
Судити чи розуміти?
Звернімося до "ідеологічного навантаження" козацько-гайдамацького руху. Вже в одному з перших документів "пропагандистського" спрямування, який розповсюджувався на початку повстання 1702-1704 рр. й мав назву "Маніфест до білоцерківської громади" безпосередньо вказувалося на мотивацію цього збройного виступу:
"…через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них (польської шляхти – Авт.), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути".
У листі наказного козацького гетьмана Самуся до жителів Поділля від 7 вересня 1702 р. місцеві селяни, міщани та духовенство закликалися повставати "за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…".
Як бачимо, поруч із економічними ("через панщину") та соціальними ("бо вже всім ярмо на шиї") причинами, висувалися й мотиви релігійного ("за весь народ православний"), ранньонаціонального ("ляхи з отчизн наших українських відійшли") та політичного ("вже більше на Україні не розпоряджалися") змісту.
Пам’ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомість не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського й частково Волинського і Подільського воєводств, але і селянства.
Щодо цього яскравим свідченням виступає повідомлення ігумена Христонопільського монастиря Срочинського за 1766 р. Він відзначав, що поблизу села Ольшани "обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись… Селянин, який забрав з церкви гармату з святим таїнством те переховував у своїй хаті, щоб вона, розуміється, не дісталася в руки уніатів…".
 |
| Ілюстрація Анатолія Зикова до російського видання роману Юрія Мушкетика "Гайдамаки" (1960 рік) |
Місцеві селяни масово підтримували "гайдамацькі" виступи на Правобережній Україні. Про це, зокрема, свідчив 7-й пункт меморіалу, який був складений для інформування великого коронного гетьмана Браницького про складну ситуацію у східних воєводствах наприкінці 1750-х рр.: "Селянство ("хлопство") як є ставиться неприхильно до війська [коронного], але симпатизує найщиріше гайдамакам…".
Сам король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський хвилювався з приводу "збунтованого в Україні селянства, що вже починає повертати проти своїх панів у Мозирському повіті". Про це йшлося у королівському листі до польного писаря Великого Князівства Литовського Сосновського від 21 серпня 1768 р.
Придушення Коліївщини Станіслав Август Понятовський називав "війною проти хлопства" (лист до коронного ловчого Браницького від 20. 07. 1768 р. з Варшави) та погоджувався на те, "щоб задовільнити тамтешніх поміщиків карою селян", яка дуже йому "подобалася".
Іноземці, які проїжджали через українські землі Речі Посполитої, неодноразово відзначали жорстоке поводження магнатів з своїми посполитими.
Австрієць Йоган Йозеф Кауш відзначав у своїх "Листах Пастофіля", що включно до 1768 р. володарі приватних міст на Київщині та Брацлавщині мали право страчувати їхніх жителів за будь яку провину. Його вразила новина, що у 1754 р. певний магнат (прізвища не вказувалося) наказав повісити міщан лише за те, що вони підібрали декілька рибин на березі його озера.
Судити чи розуміти?
У відомому маніфесті "Проект селянської конфедерації, знайдений на ринку в Торчині (Тульчині) після ярмарку 1767 р." закликалося відновити збройну боротьбу доби Хмельниччини й стати на захист права "успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу".
У Торчинській Супліці 1767 року висувалася й важлива політична вимога – право на представництво нижчих станів у Сеймі Речі Посполитої.
Слід відзначити, що у т. зв. "збірнику Ліппомана" XIX сторіччя назва одного з оповідань сучасника тих подій називається "Rzez Humanska czyli Historia Rewolucyi". "Революцією" події 1768 року в Україні називав у своїх мемуарах очевидець з польського табору, шляхтич Ян Охотський.
Галицькі історики першої половини ХХ ст. І. Шпитковський та А. Гілевич розглядали даний маніфест як важливий документ з українського табору, що засвідчував підготовку "гайдамаків" до "хлопської, тобто селянської, революції".
Пізніше "революцією" називали події 1768 р. відомі польські історики Б. Барановський та В. Конопчиньський, а також північно-американський вчений українського походження Ярослав Пеленський. Як бачимо, ці знані вчені з Польщі та Америки не називали ці події "різаниною"…
У 1768 р. під керівництвом запорожця Максима Залізняка та сотника надвірного козацтва Івана Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини.
Історики В. Щербина та В. Сєрчик стверджують, що походження терміну "коліївщина" бере свій початок від польських слів "kolej", "po kolej", "kolejno". І означає несення надвірної козацької служби при магнатських помістях – "sluzba kolejna" ("чергова служба").
"Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу (?! – Авт.)", - заявляв один із ватажків повстанців Семен Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.
Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини, як видається, стали дії представників Барської конфедерації, що поширилася на території Руського, Белзького, Волинського, Подільського, а також частково Київського та Брацлавського воєводств.
Конфедерати розсилали універсали до місцевої шляхти і навіть селян, які закликали про перехід у їхнє підданство (відомий документ під назвою "Універсал до хлопів, закликаючий до повного підданства", який вийшов із табору конфедератів у 1768 році).
Але в разі непокори у багатьох випадках конфедерати силоміць примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади.
Крім того, як засвідчували сучасники, релігійні гасла маршалка Казимира Пуласького відштовхували від себе не тільки православних, але й багатьох уніатів (тобто, греко-католиків).
Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили кілька сотень заручників, яких жорстоко били і калічили.
"…Від початку Барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків", - відзначалося у "Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського". Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що "конфедерати нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали".
Вступ на Правобережжя у червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини повсталого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку Петербурга.
На той час серед українського населення ходили чутки, що "ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються". З іншого боку, провідники повстання очевидно були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які розповсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Катерини ІІ.
У містах та селах Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської створювалися органи самоуправління, які наслідували риси полково-сотенного ладу Українського гетьманату другої половини XVII – початку XVIII ст.
Згідно з реляцією шляхтича С. Крушельницького, Максим Залізняк написав лист, який "промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер, витяти жидів, Січ наново утворити і в той самий спосіб звільнити козаків від панського ярма".
Додаткового дослідження потребує згадка шляхтичів Тучабського і Квасневського про: обрання повстанцями "гетьманом" і "князем Смілянським" Максима Залізняка; "полковником і князем Уманським" Івана Гонту; "радцею Уманщини" козака Уласенка.
Сучасники також стверджували, що на певному етапі повстання 1768 р. його керівництво "почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів, а по другим селам поставили отаманів, які слідкували за тим, щоб хлопство господарювало і працювало на них козаків, щоб на них збиралися з хлопства прибутки і щоб увесь отримуваний від них провіант і фураж вчасно доставлявся у військо".
Сам очільник повстання Максим Залізняк, за спогадами шляхтича Крушельницького, виголошував листа про те, що "треба відібрати Україну в Польщі аж по Случ і Дністер". Тобто йшлося про відновлення традиційного кордону Українського гетьманату ще з часів Хмельниччини та Паліївщини.
Отже, повстання 1768 р. відзначалася широкою соціальною базою, рівнем організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю.
Чи не найголовнішим гаслом повсталих було питання відновлення повноцінного функціонування православної церкви. Масовими були випадки коли козаки і селяни заставляли католиків, уніатів та іудеїв силою перехрещуватися у "свою віру".
 |
| Гонта в Умані вбиває своїх дітей за те, що у школі їх перехрестили в католиків. Ілюстрація художника Опанаса Сластіона до поеми Т.Шевченка "Гайдамаки" (1886 рік). Насправді Гонта не вбивав дітей, це художній домисел Шевченка. Фото: kurier.gov.ua |
Один із учасників повстання Байрацький 9 серпня 1768 р. на допиті в Києві розповідав слідчому, що він воював "за те, що поляки в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили і інші благочестивим монастирям руйнування чинили". Судити чи розуміти?
Особливого драматизму подіям 1768 р. надала масова участь у них селянства.
Одним із проявів селянського світогляду були тогочасні народні прислів’я, які у концентрованій сатиричній формі висвітлювали ставлення українських "хлопів" до вищих станів Корони Польської: "Коза дере лозу, козу дере вовк, вовка дере пан, пана дере жид – а жида дере чорт!".
В уявленнях селян "жид" виступав вище за "пана" і майже на одному рівні з "чортом".
Коліївщина, яку вже сучасники називали "революцією", нанесла суттєвий удар по системі орендних відносин у сільському господарстві східних воєводств Корони Польської.
Так, наприклад, володар Богуславського староства на Київщині протягом 1768-1770 рр. утратив у результаті тих подій прибуток, який оцінювався в 142 тисячі 562 злотих.
Під час повстання 1768 року багато орендаторів, які переважно належали до єврейського етносу, були вбиті козаками, або ж жорстоко замучені селянами.
Разом із тим, кількість загиблого під час Коліївщини єврейського населення зазвичай завищується в десятки разів. А в першому томі виданні "Polski Slownik Judaistyczny. Dzieje. Kultura. Religia. Ludzie" (Варшава, 2003) на стор. 620 читаємо, що людські втрати серед шляхти і євреїв під час Коліївщини порівняні до часів Хмельниччини й сягають 180 тисяч осіб (!?).
ТАКОЖ: Скільки євреїв загинуло в часи Хмельниччини. "Хроніка Натана Гановера"
Згідно з переписом 1764 року, у Київському воєводстві (до якого належала Умань) проживало 22 тисячі 352 особи єврейського походження, в Брацлавському – 20 337 осіб.
А всього на землях Русі, що знаходилися під владою Корони Польської, станом на середину 1760-х рр. проживало 258 205 євреїв, у т. ч.: Бельзкому воєводстві – 16 442 особи, Руському – 100 111, Волинському – 50 792, Подільському – 38 384, Хелмській землі – 9 787 особи.
При цьому якщо на етнічнопольських землях проживало 171 804 (29,24 %) єврея, то на землях Литви. Білорусії та України – 415 854 особи, що складало 70,76 % від усіх проживаючих у Речі Посполитій.
"Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків!
Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Зглянувся Бог з високого неба на важку долю, почув Ваші сльози і стогін і послав Вам захисників, які помстяться за злочини, які нанесли Вам пани. Отже, йдіть на поміч тим, хто хоче Вас звільнити, зберегти Вашу свободу.
Зараз прийшов час розплати за всі Ваші муки, побої, вбивства, а також за нечувані знущання, які Ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до Вас керівників, яким Ви повинні вірити і за якими повинні йти із зброєю - хто яку має. Залишайте свої хати, дружин і любих дітей.
Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, правовірними, перемогу і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто Ваших панів, які до цього часу п’ють вашу кров...", - проголошував "Універсал до польських селян" (складений не пізніше 29 листопада 1768 р.), який був знайдений під Смілою.
Як бачимо, провідними ідеями цього документу був не лише заклик до "розплати", але й питання відновлення "свободи" задля того, щоб бути "вільними панами". Судити чи розуміти?
Вражені розмахом повстання у східних воєводствах Речі Посполитої, представники осіннього варшавського сейму 1768 р. ухвалили постанови про відібрання права у магнатів карати своїх підданих та запровадили положення про кару смертю для шляхтича за вбивство селянина.
В той же час серед причин Коліївщини шляхта називала й "королівську тиранію", що, зокрема, прозвучало у Маніфесті конфедератів від 9 серпня 1770 р.: "…зміцнилася і ствердилася тиранія, свідком того піднятий бунт України".
Повстання 1768 р. не було останнім у XVIII ст. У 1789-му великі заворушення розпочалися у Волинському воєводстві. Того ж року в одному з повідомлень на сейм Речі Посполитої відзначалося, що піддані селяни в Київському воєводстві погрожують бунтом, а "два ченця у Богуславі схоплені, у яких знайдений список - 160 підданих, які підписалися до бунту".
Мешканці села Борове Овруцького повіту на Київщині наприкінці 1780-х рр. заявили польським урядовцям: "Якщо можна з тих країв всіх панів-ляхів вигнати, а в першу чергу пана підкоморія Київського, то знову було б все добре".
У збройних виступах Гайдамаччини брали участь представники визнаних, напіввизнаних та невизнаних станів українського населення Корони Польської – дрібна православна (а інколи уніатська й навіть католицька) шляхта, православне духовенство, міщани, козаки та селяни.
Тогочасна коронна влада оцінювала цей рух не інакше як "хлопські/селянські бунти". Так, наприклад, типовими були висловлювання у листі шляхтича Гавронського, що у травні 1766 р. надійшов до канцелярії короля Станіслава Августа: "Справа правдива, що не може бути нічого страшнішого краю нашому, як бунти хлопські, оскільки зараз Україна як ніколи озброєна…".
Згідно із записами аноніма про події Коліївщини 1768 р.: "Кожний господар [в Україні] був козаком і давав до міліції козака з цілим обладунком козацьким: рушниця, спис, пара пістолетів, порох та кінь".
Цікаво, що ще в меморіалі під назвою "Дефекти України", складеному для великого коронного гетьмана Браницького 1759 року, відзначалося: "Зброї у селян немало у кожного знаходиться, то загалом є шкідливим для добра посполитого, особливо для цього краю, який прагне до бунтів".
У квітні 1789 р. у полон було захоплено одного з "волинських гайдамаків", у переліку вилучених "речей" якого були: "кінь мишалий з кульбакою і череслом, палаш, пістолет, ніж турецький, ладівниця з ладунками, два жупани, свитка, пояс, накидка, шаровари, чоботи, шапка, сорочка та 20 золотих грошима".
Ось такий собі представник "знедолених низів", одним словом - "бомж" із двома жупанами, сорочкою та ще й свиткою. Судити чи розуміти?
 |
| М.П. Бідняк. "Гайдамаки". Полотно. Авторська техніка. 1975 рік |
В українській та польській історіографіях існує досить багато серйозних наукових праць, які висвітлюють різноманітні проблеми Гайдамаччини. Хоча не є секретом і той факт, що й до сьогодні традиції "класового підходу" ще превалюють як в Україні так і в Польщі.
Разом із тим, багато польських істориків звернули увагу на масову (!) підтримку гайдамацьких виступів місцевим населенням Правобережної України. Зокрема, Антоні Подраза та Емануель Ростворовський відзначали, що гайдамаччина за підтримки українського люду стала "яскравим прикладом соціального і національного визволення", а, отже, маркували цей рух не лише як соціальний, але і визвольний.
Окрім того, до табору "бомжів-гайдамаків", які, на думку професора Яковенко, походили із "знедолених низів", досить часто потрапляли представники польської шляхти.
Наприклад, шляхтич Ржевуський у листі від 2 лютого 1762 р. до надвірного маршалка Мнішека писав, що ватажки повстанців "добирали в десятеро більше наших з Польщі гультяїв, пияків, навіть і шляхту, оселедці їм голили і на гайдамаків перетворювали, на партії поділяли".
Так і справді, те що відбулося в Умані 9-10 (20-21) червня 1768 року, вже польські та єврейські сучасники назвали різаниною.
За свідченнями очевидців, у місті (ним володів воєвода Київського воєводства Францішек Потоцький) було знищено не лише військових, які мужньо обороняли місто, але і тих "цивільних", що заховалися за фортечними мурами.
Називаються різні цифри загиблих – 2 000, 5 000, 18 000, 50 000, 85 125, 180 000 та ін. Власне, за підрахунками істориків, під час захоплення Умані було вбито та захоплено в полон від 1 500 до 2 500 осіб.
Головним чином серед них були: представники шляхти польського походження, яка зібралася з навколишніх містечок і селищ; священики католицького та уніатського віросповідання, а також представники місцевої єврейської верхівки.
До речі, у ніч з 9 на 10 червня до повстанського табору з Умані втекла частина міщан, яка, очевидно, була українського/руського походження. А перед вирішальним штурмом до міста від Максима Залізняка було надіслано ультиматум з пропозицією здатися добровільно за умови збереження життя та пропозицією виїзду за межі України.
Чи надходили подібні пропозиції провідникам єврейської спільноти, у той час коли їх масово вбивали та виганяли з Франції, Іспанії, Голландії, Німеччини й тієї ж Центральної Польщі?
Звичайно, що з позицій новітнього гуманістичного часу виправдати подальші жорстокі дії повстанців (в т. ч. і щодо єврейського люду) не можна і не потрібно, але чи є "осучаснене моралізаторство" предметом дослідження для історичної науки? Судити чи зрозуміти? Адже у конкретному випадку історик повинен оцінювати подію у контексті суспільних, політичних, ціннісних та інших реалій життя XVIII ст.
З огляду на це автор переконаний, що вже з 11 червня 1769 р. почало існувати дві-три-чотири історичні "правди" - "правда переможених" і "правда переможця" (який, правда, невдовзі став "переможеним").
З точки зору переможених – польської шляхти, католицького та уніатського кліру, й багатого єврейства, в Умані відбулася безпричинна різанина (хіба міг шляхтич визнати хоча б якісь правові причини на повстання "хлопа", а тим паче козака?).
Однак із боку короткочасного переможця – українських козаків та селян – відбулося звільнення міста та проголошення відновлення традиційного для них суспільно-політичного устрою у формі Гетьманщини. Він існував тут з часів Хмельниччини і був знищений у результаті військових дій та міжнародних домовленостей Польщі, Росії і Туреччини у 1712-1714 рр.
ТАКОЖ: В Умані відкрили пам'ятник Гонті та Залізняку. ФОТО
Поряд з польською, єврейською та українською, існує ще й четверта версія історичного прочитання тогочасних подій – "російська", адже лише завдяки вишколеним багатотисячним регулярним (!) військам Російської імперії вдалося придушити повстання "знедолених низів".
Цікаво, що саме за придушення Коліївщини та Барської конфедерації майбутній полководець Олександр Суворов отримав звання генерал-майора.
Досить цікаво, на нашу думку, було б подивитися на т. зв. Гайдамаччину загалом та Коліївщину 1768 р. зокрема не тільки у контексті теорії "соціального розбійництва" британського історика Ерика Гобсбаума, але й через призму соціологічної науки, зокрема концептів видатного американського соціолога Пітирима Сорокіна.
Останній відзначав, що до основних потреб людини "всіх часів" треба зарахувати такі: 1) задоволення голоду і спраги; 2) збереження власного роду; 3) самозахисту від сил і впливів, які загрожують життю; в т. ч. і самооборони від соціальної небезпеки – небезпечних для життя і здоров’я соціальних умов; 4) захисту та опікунства "своїх" (груповий самозахист); 5) свободи пересування та руху; 6) фізіологічних потреб, в т. ч. і відпочинку; 7) спілкування з подібними собі; 8) інтелектуальної діяльності; 9) почуттєво-емоційних переживань; 10) вольової діяльності.
Сподіваємося, що кожен з неупереджених фахівців зрозуміє, що частина необхідних для життя людських потреб українського населення Правобережної України все ж таки не враховувалася вищими "станами" Речі Посполитої – королем, сеймом та шляхтою.
А тому в межах Київського та Брацлавського, й частково Подільського і Волинського воєводств майже 90 років (1702-704, 1734, 1747, 1750, 1768-1769, 1789 рр.) тлів і періодично розгорався соціальний конфлікт, який мав під собою глибинні релігійні, економічні, політичні, етнічні, світоглядні та інші історичні причини.
Очевидно, що вони сягали попереднього, XVII ст., коли на теренах від "Дніпра до Случі" започаткувався й довгий час існував "альтернативний" коронній владі Польщі державно-політичний устрій у вигляді Українського гетьманату.
На завершення - цікавий факт. Традиція козакування-гайдамакування XVIII ст. (очевидно, через сприйняття поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки") дивним чином відродилися в роки Української революції 1917-1921 рр.
Тоді повстанські військові з’єднання у Центрі, на Сході та Півдні України почали йменуватися "Гайдамацькими полками", "Гайдамацькими кошами" та "Гайдамацькими куренями", а колишні рядові чи унтер-офіцери російської армії родом з українських земель гордо йменували себе "козаками" або ж "гайдамаками".
Отже, зрозуміти, а не судити.
ТАКОЖ:
Історія невдах і різунів. Василь Расевич про Коліївщину
Різні погляди на історію - це нормально. Небезпечна їхня політизація
Чому і як треба переписувати історію України
Тарас Чухліб
Доктор історичних наук. Інститут історії України НАНУ.
Варшавський університет (Польща)