«Нам ваші комуни не потрібні…». Опозиційні настрої українського селянства в період НЕПу

Повстанська стихія

На початку 1920-х років радянська влада спробувала провести певне узагальнення основних проявів суспільного волевиявлення села за допомогою спецдоповідей органів Державного політичного управління (ДПУ).

У них донепівський період характеризувався "численними виступами ображених революцією елементів — куркулів та сільської буржуазії — під керівництвом антирадянських партій і груп, найбільш характерним з яких став політичний бандитизм та петлюрівський повстанський рух, очолюваний селянськими союзами".

Дійсно, в цей час на території України діяли сотні збройних формувань, які мали найрізноманітнішу політичну орієнтацію. Селяни вимагали зміни аграрної політики, ліквідації диктату РКП(б), скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права.

Ліквідація широкого селянського опору отримала від більшовицького керівництва визначення "боротьби з політичним бандитизмом", а повстанські формування відповідно затавровано бандами.

Економічна розруха та голод початку 1920-х років зумовили те, що, незважаючи на всі зусилля влади, повстанський рух продовжувався і в 1921—1923 рр. Цьому сприяло те, що навіть ті селяни, які не брали у ньому активної участі, прихильно ставилися до повстанців.

Радянський пропагандистський плакат авторства Густава Клуциса, який оспівує нову економічну політику

З часом, після певних економічних результатів НЕПу, що в основному задовольнило інтереси широких верств сільського населення, рух опору села почав втрачати як розмах, так й енергійність. Проте по всій території України залишався стійкий прошарок сільського населення, який продовжував чинити опір більшовизму, що проявлялося і у формі різного роду збройних виступів.

Так, у червні—серпні 1923 р. в Черкаській окрузі було зафіксовано три повстанські загони — Грищенка, Луньєва, Зинька Стригуна, які спрямовували свою діяльність на руйнацію радапарату та зрив податкової кампанії.

Загони постійно переслідували голів сільрад, секретарів партосередків та голів комнезамів [комітетів незаможних селян — І. П.], підпалювали сільради, нищили податкові списки. Основну масу повстанців складали колишні активні члени партій українських есерів та соціал-демократів.

Щоправда, на той час під виглядом політичних повстанців все частіше почали діяти і суто кримінальні банди, які не переслідували ніяких суспільно вагомих цілей, а просто грабували селян.

Так, у с. Савустьянівка Уманської округи в 1925 р. банда "тероризує населення до такої міри, що з заступанням ночі ніхто з населення, не тільки не з’являється на вулиці, а навіть не виходить із хати". З травня по вересень в селі було зафіксовано 14 пожеж, 20 грабунків, 4 вбивства та 3 поранення.

Різних озброєних та неозброєних нападів припадало в середньому по одному на кожну ніч. У селі вся праця була припинена: сходи селян, членів КНС [комітетів незаможних селян — І. П.] та засідання сільради не збиралися місяцями.

Спеціальне розслідування ЦК КП(б)У трактувало всі злочини банди як такі, що направлені проти членів КНС та бідноти, котрі брали участь у розкуркуленні та одержали надлишки землі, хоч це й не відповідало дійсності. Комісія у своєму висновку наполягала на тому, що в Савустьянівці відбувається наступ заможних на бідноту, хоч ніхто із сімей заможних селян участі у безчинствах банд не брав.

Посмертне фото отамана Пилипа Ващенка у газеті "Селянські вісті", м. Конотоп, 8 березня 1928 року. Його загін із 70 бійців не припиняв антирадянської боротьби з початку 1920-х років

У першій половині 1926 р. на території України діяло близько 25 селянських повстанських загонів, які органи ОДПУ для того, щоб якось згладити їх антирадянську спрямованість поділяли на диверсійні, кримінально-політичні та суто кримінальні. При цьому приховувалося те, що більшість складу загонів становили бідняки та наймити. Більш того, траплялися навіть такі випадки як уманський загін, ліквідований аж у вересні 1925 р., який складався... виключно з комсомольців(!).

Нова тактика: критика, погрози і спроби самоорганізації

Боротьба з селянським повстанським рухом в Україні, за даними ОДПУ, завершилася лише у березні 1926 р. Проте кампанія боротьби з "українським буржуазно-націоналістичним підпіллям" не вщухала і надалі.

У цьому контексті поява в середині 20‑х років нових форм опозиційних настроїв була однозначно розцінена владою як боротьба проти радянської держави: агітація за створення селянських союзів, зростання активності опозиційних компартії політичних елементів, які намагалися очолити масовий селянський рух проти низових органів радянської влади на селі (сільрад та комнезамів), спроби організувати класові політичні партії, розповсюдження критичних до влади, а звідси і "контрреволюційних" листівок тощо.

 Сюди ж неодмінно плюсувався і політичний терор, спрямований проти радянського активу, за який видавались будь-які конфлікти, в тому числі й суто побутові. Вони були поширеними серед низових радянських чиновників сільського рівня, зважаючи зокрема на повсякденне пияцтво, яке стало нормою буття.

Ідея консолідації селянства навколо їх союзів (спілок) стала найбільш поширеним проявом громадської активності доколгоспного українського села. Настрої, спрямовані на створення селянських спілок, були зафіксовані практично у всіх республіках Радянського Союзу, проте чільне місце належало Україні. Активними прихильниками і агітаторами за створення незалежних селянських спілок були представники всіх верств селянства.

Відкритий лист Спілки селян України позапартійних громад до урядів СРСР і УСРР, 25 грудня 1927 року

Радянська влада ліквідувала або в кращому випадку реорганізувала громадські об’єднання небільшовицької орієнтації.

У першу чергу це стосувалося політичних партій національного спрямування, переважна більшість яких була оголошена контрреволюційними та заборонена вже на початковому етапі здійснення нової економічної політики.

Аналіз конкретних випадків прояву руху за створення селянських спілок засвідчує широкий спектр вимог його учасників. У більшості випадків простежується поступова трансформація економічних вимог селянства через усвідомлення ним очевидної нерівності становища та прав селянського та робітничого класів до вимог політичного характеру та організації протистояння радянській владі.

Та значно більшою проблемою для нової влади було викорінення із громадської свідомості вільнодумства, породженого політичним плюралізмом, який запанував в українському суспільстві в 1917—1921 рр., та наявного впливу офіційно заборонених, але від того не позбавлених свого морального авторитету, політичних організацій.

Показовим в цьому плані є звіт про хід перевиборів до сільрад в Могилевській та Тульчинській округах восени 1926 р. У ньому уповноважений комісії ЦК КП(б)У зазначив:

"Керівництво залишається за нами лише тому, що зараз немає інших політичних організацій, які можуть відкрито (легально) очолити село, немає оформлених політичних груп, які б організовано вели боротьбу на виборах та розвивали діяльність щодо обробки виборця".

Зазвичай громадські селянські об’єднання не мали політичного характеру. Вони, як правило, являли собою організації, створювані соціальними і професійними групами населення, головна мета яких полягала в задоволенні і захисту інтересів своїх членів.

Листівка повстанської організації "Союз боротьби за самостійну Україну", Могилів-Подільська округа, 1928-1929 роки

 Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко змушені були втручатися і в політичну сферу, але їх політичне забарвлення не було самоціллю, а мало спонтанний характер, якого вони набували, головним чином, в силу конкретних обставин. У цьому полягала їхня принципова відмінність від усіх існуючих (чи вже заборонених) політичних партій.

Розповсюдженим явищем та яскравим прикладом опозиційних настроїв українського селянства другої половини 20-х років стали численні листи, листівки, звернення критичного щодо радянської влади змісту.

Типовим прикладом цього є лист-заклик, який надійшов на адресу Борщівської сільради Радомишльського району Волинської округи в серпні 1926 р. В ньому містився заклик до селян об’єднатися та створити Українську радянську селянську республіку. Лист було підписано від Організаційного комітету селянської республіки (УРСР) та надіслано з Києва.

Зміст ще одного листа під назвою "Земля і воля", автори якого в кінці зазначили, що їх можна знайти в Золотоноші, Ірклієві, Великому Хуторі (Райківщина) та в Драбово, вже у заголовку закликав селян до самоорганізації. Автори вказували на несправедливість радянської влади до селян, яким вона обіцяла землю й волю.:

"Кажуть ви вільні люди, ви обираєте свою радянську владу, вона і буде стояти за вас і робити волю. А ось що вийшло, обираємо ми свою владу, владу рад, а тут звідкись поряд з нашою владою стоїть друга влада, влада компартії.

Без компартії наша влада нічого не робить, компартія вертить радянською владою, наша влада прислужниця компартії. Виходить так, що нами править не обрана нами радянська влада, а зовсім особи від нас (далекі) компартія".

Листівка Українського революційного комітету, яка викриває радянську експлуатацію України, орієнтовно 1927 рік

Кажуть тепер іде режим економії: як ми утримуємо дві влади і навіщо вони нам, хіба наша радянська влада не справляється сама…

А ви ще знаєте, що за компартією стоїть ще Комінтерн — … всяка зарубіжна сволоч, зарубіжні прохвости, що живуть на наших хлібах, сварять нас із закордоном і не дають нам жити мирно з сусідами…".

Далі наводяться досить прагматичні підрахунки: "А хто утримує ці дві влади, утримуємо їх ми сіромахи, ми хлібороби даємо зарплатню нашій радянській владі та утримуємо компартію. А знаєте, що в компартії більше 1 500 000 чоловік і кожен з них отримує від 80 до 200 карбованців в місяць. Ось і бачите скільки грошей ця компартія тягне з наших кишень".

На завершення автори закликали твердо ставити на сільських сходах питання про свою волю заради Української радянської республіки.

Цікавий лист надійшов до ЦК КП(б)У від адресатів, які іменували себе представниками "Селянсько-робітничої республіки". Автори звинувачували владу в тому, що вона підпорядковується партії, а не населенню:

"Кажуть, що влада наша. Бачте, ми її обираємо. А хіба вона робить нашу волю, хіба вона думає про нас, селян. Що вона нам дала. Відібрали у нас землю та обклали таким податком, що аж небо вовною покажеться.

 Колись ми мали податки тільки земельні — державні, земські та волосні брались від землі, а тепер податки і державні, і окружні, і сільрадівські. Та усіх їх не перепишеш, а робітники податку не платять. Влада тепер робить те що скаже якась компартія, вона слухає її, а не нас".

Декілька листівок вже суто антирадянського характеру з підписом "Окрком УСРР" восени в 1926 р. були розповсюджені в с. Широка Балка Миколаївської округи. В цьому разі автори відкрито закликали до збройного протистояння: "Дорогі селяни, озброюйтесь хто чим може, виганяйте дух радвлади зі свого села. Годі нас грабувати, годі пити селянську кров трудову. Земля вся наша і податки не повинні здиратися.

 За грабунок, насилля над селянином ми самі повинні відстояти. Сміливо, селяни, не бійтеся, йдіть вільно вперед, ніхто вас не втримає, за звільнення селянський народе. Дорогі селяни, не втрачайте дарма часу, беріть в руки гвинтівки та виганяйте радвладу назавжди".

Листівка Українського революційного комітету, кінець 1920-х — початок 30-х років

Подібні листівки та заклики контрреволюційного характеру були виявлені і в інших регіонах — Конотоп, Київ, Сталіно [нині — Донецьк — І. П.], Коростень тощо.

Пильнуючи за настроями селянства, в жовтні 1928 р. Секретний відділ ОДПУ підготував звіт "Антирадянський рух на селі", де було подано доволі детальну характеристику руху за створення класової селянської партії.

У ньому спеціально зазначалося, що масовий селянський рух середини 20‑х років, однією із головних вимог до влади ставить створення не лише селянської спілки як виразника економічних інтересів села, а й все частіше наголошує на необхідності організації селянської партії, яка б захищала права селянства в умовах диктатури пролетаріату.

Поширення ідей необхідності суспільно-громадської організації українського селянства відбувалося не тільки стихійно з низів, а й через сільську інтелігенцію та інтелігенцію селянського походження, яка працювала у різних державних та наукових установах, вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси та інших адміністративних та культурних центрах України.

Так, у спецдоповіді ОДПУ від 3 вересня 1926 р. йшлося про спроби української інтелігенції створити різного роду селянські організації, найбільш оформленою з яких Українське селянське об’єднання. Але автори доповіді із суто кон’юктурних міркувань фальсифікували зв’язок ініціативних зібрань інтелігенції із страхітливими емігрантськими контрреволюціонерами

Листівка повстанського комітету Вінничини, 1929 рік

Ініціатори організації Українського селянського об’єднання обґрунтовували створення національної аграрної партії такими мотивами:

• по-перше, незважаючи на те, що основним класом за економічною ознакою та політичним значенням є селянство, воно фактично усунуте від участі в управлінні державою і, як наслідок, державна політика значно розходиться з інтересами цього класу. А соціалістичне будівництво, яке проводиться, головним чином, через індустріалізацію, лягає непосильним тягарем на плечі селянства;

• по-друге, встановлений диктатурою компартії політичний та економічний централізм погано відбивається на окремих національних республіках, перетворюючи їх, зокрема Україну, на колонію російської центральної влади;

• по-третє, селянство в більшій мірі, ніж інші верстви населення, позбавлене можливості користуватися навіть тими незначними демократичними правами, які були здобуті внаслідок тривалої боротьби часів самодержавства;

• по-четверте, цільова установка компартії на перспективи майбутнього є незрозумілою та неконкретизованою не тільки для селянства, а навіть для робітників. Селянство втомилося жити в скруті, бути добривом для підтримання ідей світової революції та щасливого майбутнього. Воно воліє жити в хороших матеріальних та духовно багатих умовах вже зараз.

У ході слідства ОДПУ вдалося з’ясувати, що деяких учасників групи не задовольняли вузькі рамки їх організації, тому вони планували, враховуючи зростаючу антирадянську активність українського селянства, використати культурно-освітню організацію "Кубанських українців" для створення самостійної селянської партії.

Вже в процесі агентурної розробки слідства та суду над представниками студентської молоді низки вишів  Кубані та України було виявлено існування доволі широкої молодіжної організації під назвою "Українська революційно-демократична партія звільнення Кубані".

У поле зору органів ОДПУ потрапила також група студентів, "Кубанських українців", котрі в декількох великих містах мали свої цілком легальні організації у формі студентських земляцтв із зареєстрованими статутами та виробленими програмами. Проте, як виявилося, "Кубанські українці" організовували й сільські осередки, діяльність яких чекісти розцінили як нелегальну, а отже й антирадянську.

В одного із учасників групи була знайдена вироблена платформа, яка хоча й не була політично завершеним документом, проте в практичній частині щодо організації антирадянської роботи на селі була найбільш конкретним документом тих сил, які головною метою своєї діяльності бачили захист інтересів українського селянства.

Наростання збройного опору

Протидіючи розповсюдженню серед селянства опозиційних щодо радянської влади настроїв, її каральна система намагалась демонструвати свою жорсткість аби залякати і тим самим погамувати рух опору.

Так, саме з цією метою 26 квітня 1928 р. Ніжинський окружний суд заслухав справу 26 учасників колишнього Носівського загону гетьманців-хліборобів. Постановою суду двом підсудним (М. Вороні та В. Прищепі) було винесено вирок у вигляді найвищої міри "соціального захисту" [тобто, смертної кари — І. П.], 10 осіб було ув’язнено на різні терміни, 14 осіб амністували у зв’язку з 10 річницею Жовтня.

Так виглядали судові засідання проти "куркулів" і "контрреволюціонерів"

Носівський загін у період гетьманщини відігравав помітну роль у житті Ніжина. Він нараховував близько 300 осіб (переважно селян) та рішуче боровся проти революційного елементу села — червоних партизанів. Суд обґрунтував суворість свого вироку тим, що попри давність подій, пом’якшення кари могло б викликати невдоволення родичів постраждалих осіб.

Проте ця справа була скерована, насамперед, на залякування селянства. Адже, якщо карати всіх учасників громадянської війни, які боролися не на стороні більшовиків, то скільки тоді селян залишиться на волі?

Більш реальним мотивом винесення суворого вироку була належність підсудних до антирадянської селянської організації гетьманського "Союзу хліборобів", учасників якого радянська влада і в повоєнні часи вважала одними з основних ініціаторів створення селянських союзів.

Особливо наголошували на небезпечності для радянської влади поширеної серед населення думки про можливість опору, при чому не одиночного, стихійного, а масового та централізованого.

Допит члена комітету незаможних селян с. Крамчанка Великописарівського району Охтирського округу, який проводив "куркульську" агітацію серед селян, 1929 рік

Так, у листі на адресу секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора було наведено такі селянські вислови: "Хоч Денікіна давай, однаково будемо згодні, щоб була інша влада, але щоб було що їсти. Скоро у нас буде контрреволюція і комуністів усіх переб’ємо".

Це не було вигадкою партійних чиновників. Про це свідчать численні документи. Так, у с. Довгалівка Криворізької округи середняк‑селянин публічно заявляв наступне:

"Радянська влада — це банда, це здирники, раніше у нас був один збірник та один староста з писарем, а тепер сидять 100 осіб і толку ніякого нема, продподаток стягують по 100—150 рублів… і колектив у мене забрав 3 десятини землі. Хіба це колектив, це якась банда села на трудовій землі".

Далі селянин оповідав про невідворотне світове повстання та знищення комуністів, будуючи свою розповідь на біблійських пророцтвах.

У листі комнезамівця із с. Рівне Зінов’євської округи [Зінов’євськ — нині Кіровоград — І. П.] до редакції газети "Комуніст", в якому аналізувалися настрої населення, підкреслювалося, що:

"Тепер кожний селянин зробився звіром для радянської влади. Він уже не надіється, що йому радвлада допоможе, бо вже на факті доказали, що в господарстві не він господар, а хтось інший. Він уже своїм власним трудом, добром, своєю кривавицею не має права розпоряджатися".

Такі настрої селяни відверто виказували і в Глухівському районі, де на безпартійній селянській конференції делегати буквально накинулися словесно на партійців:

"Ви їздите до нас тільки голови дурити і комуни будувати. Вас потрібно гнати в шию, щоб не їздили до нас брехати, нам ваші комуни не потрібні".

Нерідко у відкритий протест проти влади переростала агітація проти хлібозаготівельної компанії. Антихлібозаготівельні виступи мали, як правило, гострий характер, який часто набував терористичного спрямування.

Частини особливого призначення (ЧОН) — "військово-партійні загони", що на початку 1920-х років застосовувалися для боротьби проти "контрреволюційних" виступів

Яскравим прикладом таких настроїв селянства є листи, адресовані Голові ВУЦВК [уряду УСРР — І. П.] Григорію Петровському.

Перший із них надіслав селянин із с. Будьонівка Маріупольської округи:

"Я, Макієнко Микола, йду проти радянської влади. Приходять до мене селяни й кажуть — підіймай війну, то ми й поможемо тобі воювати. Я призначив війну у березні місяці 25 числа 1929 року. У мене є військо в 1972 чоловік".

На зібраннях з приводу хлібозаготівель мали місце навіть такі висловлювання:

"Потрібно зробити так, щоб вони подохли, якщо б настав той час, коли можна було б влаштувати комуністам Варфоломіївську ніч".

Отже, певна частина селян була не тільки вороже налаштована щодо радянської держави, а й навіть готова була до крайніх форм опору із застосуванням зброї.

Другий надійшов від селянина з Уманщини:

"Нам селянам закрили очі й кажуть, що "це наша влада" і мусимо терпіти всі ці знущання і вимагання. Селяни нетерпляче чекають війну, аби тільки дали зброю в руки селянам, то була б друга революція з комуністичною партією і з тими радянськими пузами, що ссуть кров з бідного трудового селянина".

Як бачимо, захист своїх інтересів частина селян бачили тепер навіть не в організації спілки, союзу чи партії, а у відкритій збройній боротьбі з кривдниками:

"Ми всі підемо в банди, а то заберуть хліб у селянства і ми будемо сидіти голодними". Про це свідчать і офіційні зведення. В них було зафіксовано у першому півріччі 1928 р. 117 терористичних актів, а з жовтня 1928 по серпень 1929 р. — 348 убивств, поранень і підпалів.

Приміром, 22 квітня 1928 р. після зібрання наймитів та пастухів, був вбитий голова сільради с. Лукашівка Черкаської округи. В цій же окрузі через декілька днів було вбито голову сільради с. Комарівка. В Первомайській окрузі було вбито бідняка-активіста.

Голова сільради с. Бочкове Вовчанського району (тепер  Харківської області), поранений "куркулями"

Наприкінці 1928 р., на засіданні ІV сесії ВУЦВК Х скликання Григорій Петровський, розглядаючи проблему політичних настроїв села, змушений був визнати, що:

"Ці вбивства, про які ми знаємо і чули так багато… — не просто кримінал, який спрямовує своє вістря на грабунок, а політичні акти, терористичні акти, які ставлять собі задачу боротися з представниками влади на місцях, вбивати голів сільрад, комуністів, активістів-комсомольців і т. д".

Далі "всеукраїнський староста" говорить: "Але так надалі не може продовжуватися, тому що це говорить про деякий початковий стан громадянської війни…".  

Тоді представник вищого партійно-державного керівництва УСРР, не знайшов нічого кращого, як порекомендувати "діяти так, як ми це робили в революцію".

Українське селянство 1920-х років не було інертною, конформістською масою, нездатною до активної громадської позиції. Утвердження тоталітаризму в українському селі проходило складно.

Опозиційні настрої українського селянства в роки  НЕПу були однозначно розцінені владою як боротьба проти радянської держави. Відтак Голодомор 1932 — 1933 років, організований після згортання НЕПу, був остаточним ударом по бунтівливому українському селянству.

Читайте також:

Луганські повстанці проти комуни. 1921 рік

Операція "Заповіт". Як радянська влада боролася з отаманами

Галерея отаманів і повстанців - від махновців до холодноярівців (ФОТО)

Лівобережні повстанці Чернігівщини й Київщини. За комуну без комуністів

Що трапилося 30 грудня 1922 року, або УРСР на шляху до Союзу

Справжній день народження СРСР - 6 липня 1923 року. ДОКУМЕНТИ

"Карамеля" і "цукорок". Кондитерські обгортки УСРР 1920-их. ФОТО

Доля членів Центральної Ради в СРСР 

Совєтизація українізацією

***

Матеріал увійшов до трійки переможців на конкурсі студентських наукових робіт "Український визвольний рух 1920-х — 1950-х років".

Конкурс був організований Центром досліджень визвольного руху, Інститутом суспільних досліджень, Центром історії державотворення України в ХХ столітті НаУКМА та Національним музеєм-меморіалом "Тюрма на Лонцького" за підтримки Міністерства освіти і науки України та Українського інституту національної пам’яті. З повним варіантом тексту можна ознайомитися на сайті ЦДВР.