Як Крим "ісконно русскім" став. Імперський крок Катерини

"Татары не познают и не чувствуют ни нашего им благодеяния, ни цены даруемой им вольности и независимости […] паче привыкнув к власти и игу порты Оттоманской, желают внутренне под оные возвратиться"

Початок читайте у матеріалі "Принуждение к союзу": як Крим став "ісконно русскім"

16 березня 2014 р. у Автономній Республіці Крим відбувся "всекримський референдум", що став юридичною "підставою" для анексії півострова Росією.

Як проходив плебісцит і чим завершився для Криму та його мешканців, загалом відомо. Після "референдуму" 18 березня було підписано "Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов".

Проте, це вже друге проголошення "незалежності" Криму під російським протекторатом. І другий "союзний" договір. А перший було укладено понад двісті років тому. І як у 2014 р., не обійшлося без допомоги російських озброєних "чоловічків".

Підґрунтя для першого російсько-кримського "договору" заклали перемоги Російської імперії вже на початку війни 1768–1774 рр. Влітку 1771 р. Крим було окуповано російськими військами князя В. Долгорукого.

Крістіан Г. Г. Гейслер. Гірські татари.

З серії гравюр "Живописні описи звичаїв, вдачі та розваг росіян, татар, монголів й інших народів у Російській імперії", к. ХVIII ст.

 

Для "поколебания татарских орд против нынешнего их подданства" спершу було задіяно арсенал "дипломатичних" зусиль. Коли ж вони вичерпалися (не допомогли ні обіцянки, ні щедрі хабарі), Петербург вдався до ефективніших методів. Простих, але дієвих засобів збройного "принуждения к миру". Як наслідок, у листопаді 1772 р. у Карасубазарі було підписано союзний трактат, що проголосив "незалежність" татарських народів та союз з Росією.

Досить скоро кримські татари вповні відчули на собі нав’язане  силоміць "благодіяння" нових покровителів. Російські дипломати вже в 1772 р. із стурбованістю інформували Петербург, що "татары не познают и не чувствуют ни нашего им благодеяния, ни цены даруемой им вольности и независимости". Але найбільше непокоїло росіян те, що татари, "паче привыкнув к власти и игу порты Оттоманской, желают внутренне под оные возвратиться" [1].

Крістіан Г. Г. Гейслер. Народні розваги кримських татар.

З серії гравюр "Живописні описи звичаїв, вдачі та розваг росіян, татар, монголів й інших народів у Російській імперії", к. ХVIII ст.

 

Таким чином, потенційна кримська "незалежність" відповідала насамперед російським інтересам, але ніяк не кримським. Тоді, як і тепер Крим став об’єктом чужої геополітичної гри.

Між тим, російсько-турецька війна тривала. Її перебіг дозволяв Росії розраховувати на подальше зміцнення власних позицій в Криму.

Натомість сподівання Оттоманської Порти на допомогу Франції та Австрійської імперії (за підтримки яких османи власне й оголосили війну Росії) залишилися без відповіді. Ситуацію ускладнила також передчасна смерть у січні 1774 р. султана Мустафи ІІІ. Туреччина просто змушена була погодитися на ведення переговорів з Росією.

Мустафа ІІІ.

Султан-реформатор і покровитель наук, що програв війну 1768–1774 рр. 

10 (21) липня 1774 р. біля болгарського села Кючук-Кайнарджи між двома імперіями було укладено мирний договір. У арт. 3 угоди проголошувалося:

"Все Татарские народы […] без изъятия от обеих Империй имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властию собственнаго их Хана Чингисскаго поколения, всем Татарским обществом избраннаго и возведеннаго, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчета ни в чем никакой посторонней Державе; и для того ни Российский Двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутаго Хана, так и в домашния, политическия, гражданския и внутренния их дела ни под. каким видом, но признавать и почитать оную Татарскую нацию в политическом и гражданском состоянии по примеру других Держав, под. собственным правленим своїм состоящих, ни от кого, кроме единаго Бога, независящих…".

Крістіан Г. Г. Гейслер. Базар у Криму.

З серії гравюр "Живописні описи звичаїв, вдачі та розваг росіян, татар, монголів й інших народів у Російській імперії", к. ХVIII ст.

Росія зобов’язувалася "оставить сей Татарской нации, кроме крепостей Керчи и Ениколя с их уездами и пристаньми, все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани оружием ея приобретенныя".

Трактат зобов’язував Росію вивести з Кримського ханства свої війська. За Османською імперією залишалося лише верховенство "в духовних обрядах", а також "крепость Очаков с ея старым уездом" [2].

За логікою, артикул 3-й Кючук-Кайнарджийського трактату можна було б вважати дипломатичною перемогою Кримського ханства і порадіти за кримських татар. Але відразу на думку спадає відомий афоризм Отто фон Бісмарка про співвідношення вартості паперу та угод з Росією (не на користь останніх), на якому вони написані.

Кючук-Кайнарджійська угода 1774 р. наштовхує до проведення аналогій з іншою угодою, підписантом (і гарантом) якої виступила Росія. Укладеної через 220 років в угорському місті Будапешті "про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї". У цьому документі також йшлося про зобов’язання "поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України"; "утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України і що ніяка їхня (гарантів Меморандуму. – Б.К.) зброя ніколи не буде використовуватися проти України"; "утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету і таким чином отримати будь-які переваги" і т.д. [3]. 

Отже, Кючук-Кайнарджийський мирний договір став переломним моментом на шляху до повного завоювання Криму Російською імперією. Незалежність, "дарована" татарам у 1774 р., яскраво свідчила, що Росія прагнула ствердити своє виключне верховенство в Кримському півострові.

Петербург не надто прискіпливо дотримувався статей трактату. І зовсім не поспішав з виведенням своїх військ з півострову. Росію звинувачували в розпалюванні суперечностей у Кримському ханстві.

 Крістіан Г. Г. Гейслер. Татарські жінки.

З серії гравюр "Живописні описи звичаїв, вдачі та розваг росіян, татар, монголів й інших народів у Російській імперії", к. ХVIII ст.

Натомість Єкатерина ІІ продовжувала реалізацію своєї політики "приласкания в Крыму [...] доброжелательного поколения Крымских Татар". Іншими словами – подальшого насадження розколу в кримському суспільстві.

Ставка робилася на "приобретение между тамошними народами к стороне нашей доброхотства и приверженности", задля чого в Крим постійно надсилалися значні суми грошей. Кримські міста кишіли російськими шпигунами.

Навесні 1775 р. татари скинули ненависного їм проросійського хана Сахіб-Гірея; ханство посів Девлет-Гірей ІІІ (1775–1777), який прагнув покінчити з російським ставлеником Шагін-Гіреєм. Але знову втрутився Петербург, вкотре порушивши статті Кючук-Кайнарджийського трактату.

Генерал князь Прозоровський, в обозі якого знаходився Шагін-Гірей, у 1777 р. вступив до Криму і розбив військо Девлет-Гірея. Останній назавжди залишив батьківщину, вирушивши до Туреччини. Ханський престол перейшов до Шагіна. Проте, на відміну від законно обраного хана Девлет-Гірея, який користувався широкою народною підтримкою, влада Шагіна трималася виключно на багнетах російських військ.

Того ж року татари повстали проти нового проросійського ставленика. У своєму листі до генерала Прозоровського "бунтовщики" писали:

"От несносных замыслов Шагин-Гирей-хана мы принуждены выдти из повиновения, почему мы свергнули его с ханства и есть всех нас такое требавание, чтобы он выехал из Крыма, ибо находящагося в Румелии светлейшаго Селим-Гирей-хана, благодетеля нашого, мы призывали и прибытия его просили, на что он снисходя, тронулся с свого места, а по прибытии сюда все князья, духовенство и великие имамы, лобзая его полы, приняли в ханы. Посему когда ваше сиятельство почитаете обязательства между дворов заключенныя (угоди 1774 р. – Б.К.), то выступите из Крыма и делайте впредь дружеския обхождения…" [4].

Але самостійне й легітимне обрання татарами на ханство свого хана не відповідало імперським візіям щодо Криму. Приблизно так само, як зараз обрання якогось "бЄндеровского" кандидата на посаду Президента України.

Період 1777–1783 рр. в історії російсько-кримських відносин позначений брутальним втручанням Петербургу у внутрішні справи ханства. В цьому відношенні показовою також є операція з переселення кримських християн під керівництвом А. Суворова на території Російської імперії.

Тарас Шевченко. Суворов на варті (із серії ілюстрацій до книги "История князя Италийского, графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск. Соч. Н. А. Полевого", СПб., 1843)

Фактично це була депортація під приводом постійних утисків, що їх зазнавали християни від мусульман. В російській та радянській історіографії пануючою була точка зору, згідно якої "добровільне" переселення християнського населення Криму російською владою здійснювалося виключно з міркувань "захисту" кримських християн. Проте, сучасні вчені піддають її критиці.

Таким чином, попередні приготування до анексії Криму були виконані. Залишалося дочекатися сприятливої міжнародної кон’юнктури.

Наприкінці вересня 1780 р. О. Безбородько, один із ідеологів (поряд з Г. Потьомкіним) приєднання Криму до імперії, подав Єкатерині ІІ записку, відому під назвою "Мемориала по делам политическим".

Іоган Б. Лампі Старший. Портрет князя О. А. Безбородька. 1794.

Єкатерина ІІ за таланти Безбородька небезпідставно називала його "мій фактотум" (букв. той, що вміє робити все)

Головна його ідея полягала в тому, що "Россия не имеет надобности желать других приобретений, как 1, Очаков с частию земли между Бугом и Днестром; 2, Крымского полуострова, буде бы, паче чаяния, тамошнее правление по смерти нынешнего хана, или по каким либо непредвидимым замешательствам нашлось для нас невыгодным и вредным" [5].

Російська активність 70-х років ХVІІІ ст. на кримському напрямку дала європейським дипломатам підстави вважати, що загарбання Криму є частиною експансіоністського плану Росії по завоюванню Османської імперії та відновлення на її уламках Грецької держави.

З подачі англійського посланця в Петербурзі Дж. Гарріса цей план отримав назву "грецького проекту". Радянська історіографія заперечувала наявність в Російської імперії подібних завойовницьких планів, і вважала проект лише маневром російської дипломатії для анексії Криму.

"Імперський крок" Катерини ІІ.

Експансіоністський "грецький план" Російської імперії у французькій карикатурі 1790 р. 

Сучасні дослідження О. Єлісєєвої стверджують, що "грецький проект", який створювався спочатку як цілком самостійний політичний план, перетворився в прикриття для іншого, менш амбітного, але більш реалістичного проекту анексії Криму [6].

Очевидно, що в період найбільшої активності російської дипломатії в східному питанні, "грецький проект" був цілком реальним зовнішньополітичним планом. Проявами його реалізації стали спочатку анексія Кримського ханства, а згодом і російсько-турецька війна 1787–1791 рр.

Більше того, в умовах загострення російсько-турецького протистояння ідея відновлення Грецької держави набула статусу пріоритетної зовнішньополітичної доктрини. Її перспективність для імперії усвідомлювали найближчі радники Єкатерини ІІ – О. Безбородько та Г. Потьомкін, зрештою, й сама імператриця.

Європейські володарі спостерігають за кроками Катерини ІІ із змішаними почуттями. Фрагмент французької карикатури.  

Єкатерина ІІ не полишала ідеї "возвести Константина (онук Єкатерини ІІ Костянтин Павлович. – Б.К.) на престол Греческой восточной Империи". Це прагнення імператриці відклалося навіть в її заповіті [7]. Великий князь Константин Павлович своє ім’я отримав теж з явним "грецьким" підтекстом. Константинополь – столиця колишньої Візантійської імперії, "місто Константина", а тепер турецький Стамбул, мав бути повернений християнському володарю.

Відповідним чином і виховувався майбутній правитель – при великому князі Константині з дитинства були приставлені гречанка та грек-камердинер. Крім того, імператриця заснувала Грецький кадетський корпус. Було навіть заготовлено медалі на завоювання Туреччини.

Тим часом ситуація в Криму загострювалася. Невдоволення татарських мас і більшої частини знаті відверто проросійською політикою Шагін-Гірея, який фактично перетворився на маріонетку Петербурга, наростало.

Прагнення європеїзації ханства та патріархального кримського суспільства шляхом здійснення реформ викликало в татар спочатку подив, а згодом занепокоєння і несприйняття.

Введення в ханстві регулярного війська передбачалося шляхом запровадження загальної військової повинності. Розширення бюрократичного апарату, до складу якого входили не лише татарська знать, а вже й іноземці, призвело до зростання податків.

Найбільше ж обурення татар викликала поведінка і дії Шагін-Гірея, які призвели до поступової втрати ідентичності правовірного володаря. Хан переносить свою резиденцію з Бахчисарая, традиційної столиці кримських ханів, до Кафи, де оточує себе гяурами-невірними. Він не їздить верхом, як це робили усі його правовірні попередники на ханстві, а на європейський кшталт – у кареті. Більше того, хан вдається до нечуваного нахабства – голить бороду.

 Крістіан Г. Г. Гейслер. Судацька фортеця.

В очах підданих така "європеїзація" хана сприймалася виключно як зневага до ісламу та мусульманських традицій. Орієнтація Шагін-Гірея в своїй внутрішній та зовнішній політиці на Петербург викликала ще більше занепокоєння в кримському суспільстві.

Ставало очевидним, що влада хана тримається лише на російських багнетах. За свідченнями очевидця І. Цебрікова, "с самаго выходу в 1779 году из полуострова войск (російських. – Б.К.), всегдашняя была наклонность к бунту противу Шагин Гирея. Ропот в тайне его придворных, особливо из старых чиновников, утвердил чернь, что он не по древним обрядам правит" [8]

Таким чином, внутрішньокримської підтримки в Шагін-Гірея практично не було: його підтримувала лише незначна частина знаті, яка входила до ханського уряду і щедро заохочувалася російськими грішми. 

Поступово в ханстві формується опозиція до Шагін-Гірея, основу якої склало духовенство і знать.

Бажання хана вступити на військову службу до російської імператриці й отримання у жовтні 1781 р. від Єкатерини ІІ чину капітана гвардії Преображенського полку було розцінено опозицією як зрада ханства та ісламу.

На звернення муфтія з проханням шанобливо ставитися до традицій і законів ісламу хан вдався до нечуваного злочину – за його наказом муфтія було страчено.

Крістіан Г. Г. Гейслер. Типи кримських татар.

З серії гравюр "Живописні описи звичаїв, вдачі та розваг росіян, татар, монголів й інших народів у Російській імперії"

Це стало приводом до нового повстання, яке очолили брати Шагіна Батир (Богадир) та Арслан-Гіреї, кубанські намісники.

В травні повстанці, на бік яких перейшли й ханські солдати, увійшли до Кафи. Шагін-Гірей, разом з членами уряду та російським резидентом П. Веселицьким, змушений був тікати до Керчі, під захист розміщеного там російського гарнізону.

У вересні 1782 р. до Криму вступив "миротворчий" російський контингент.

Протягом двох місяців повстання було придушено. 25 листопада командувач російським корпусом генерал А. де Бальмен повідомив П. Румянцеву, що він, "вступя по Всевысочайшему Ея Императорского Величества соизволению в Крым для усмирения бунтовавших татар и утверждения Его Светлости Шагин-Гирея Хана на ханстве, совершил сие дело, покоря весь Крым власти Его Светлости, и все бунтовщики уже истреблены" [9].

Стефано Тореллі. Алегорія перемоги Єкатерини ІІ над турками. 1772 

А ось свідчення "усмірєнія" татар російськими "блакитними касками" сучасника-іноземця. За словами англійського посланця в Петербурзі Дж. Гарріса, під час вступу до Криму російські війська не зустрічали опору з боку татар. Посилаючись на свого інсайдера, представника російського генералітету, Гарріс описує, зокрема, такий епізод.

Російський корпус, що рухався в напрямку Бахчисараю, зустрів на своєму шляху татарський загін. "Более 400 человек было убито совершенно напрасно, так как все они обращались в бегство, или бросали оружие после первых же выстрелов русских войск".

Більше того, наступного дня повіт, в якому знаходилися російські війська, прислав до їх командування депутатів, які просили… вибачення (!) та погодилися визнати владу поваленого хана Шагін-Гірея. За словами посла, залякані татари масово корилися російським військам [10].

У грудні 1782 р. в своїй записці Єкатерині ІІ князь Г. Потьомкін фактично схиляє імператрицю до анексії Криму:

"Положите ж теперь, что Крым Ваш и что нету уже сей бородавки на носу – вот вдруг положение границ прекрасное: по Бугу турки граничат с нами непосредственно, потому и дело должны иметь с нами прямо сами, а не под именем других. […] Поверьте, что Вы сим приобретением безсмертную славу получите и такую, какой ни один Государь в России еще не имел. Сия слава проложит дорогу еще к другой и большей славе: с Крымом достанется и господство на Черном море …".

У лютому 1783 р. хан Шагін-Гірей зрікся влади на користь Росії і був відправлений до Калуги.

8 (11) квітня Єкатерина ІІ підписала маніфест про анексію Кримського ханства. З політкоректною і навіть благозвучною назвою "О принятии полуострова Крымскаго, острова Тамана и всей Кубанской стороны, под Российскую Державу".

До речі, (маніфест) закон про Другу анексія Криму, підписаний 21 березня 2014 р. В. Путіним має практично ідентичну назву – "О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым о образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя".

Таким чином, тривала боротьба, яку вела Росія за оволодіння Кримом, завершилася наприкінці XVIII ст. анексією Кримського ханства.

У цій ситуації Кримське ханство перетворюється на заручника власного геополітичного становища.

Кючук-Кайнарджийський трактат 1774 р. став переломним етапом у кримській кампанії Росії і фатальним для Криму. Ні його колишній сюзерен, ні саме ханство не мали фактично можливості відповідати адекватно на агресивні виклики Російської імперії.

Розколоте насадженими ззовні внутрішньополітичними протиріччями і знекровлене перманентним військовим втручанням Петербурга, суверенне Кримське ханство наприкінці ХVІІІ ст. стало жертвою імперських прагнень Росії.

В цьому відношенні варто зазначити й роль Єкатерини ІІ в завоюванні Криму Російською імперією. Енергійна зовнішньополітична діяльність імператриці, з одного боку, та сприятлива міжнародна ситуація, серед факторів якої головним був політичний та військовий занепад Османської імперії, з іншого, дозволили російській імператриці здійснити те, про що могли лише мріяти її попередники на російському престолі.

Хоча останні події засвідчили, що "кримський діамант" у імператорській короні Єкатерини ІІ не дає спокою і деяким її ідейним нащадкам.

1. Уляницкий В. А. Дарданеллы, Босфор и Черное море в XVIII веке: Очерки дипломатической истории Восточного вопроса. – 2-е изд. – М., 1883. – С. 406.

2. Трактат вечнаго мира и дружбы, заключенный между империею Всероссийскою и Оттоманскою Портою… // Полное собрание законов Российской империи. – Т. XIX. 1770–1774. – СПб., 1830. – С. 957–967.

3. Голос України. – 2014. – 1 березня. – № 39.

4. Цит. за: Дубровин Н. Ф. Присоединение Крыма к России… – Т. 1. 1775–1777 гг. – СПб., 1885. – С. 861.

5. Григорович Н. И. Канцлер князь Безбородко: Опыт разработки материалов для его биографии. Глава V–VI // Русский Архив. – М., 1874. – № 11. – Ст. 912.

6. Елисеева О. "Разве мы кому спать помешали?". "Греческий проект" Потемкина и Екатерины ІІ // Родина. – 1999. – № 5. – С. 46.

7. Записки императрицы Екатерины Второй / Пер. с подлинника, изданного императорской Академией наук. – СПб., 1907. – С. 720.

8. Присоединение Крыма глазами очевидца (записка И. М. Цебрикова). РГАДА. – Ф-1261. – Оп. 1. – Д. 2789. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.runivers.ru/doc/d2.php?SECTION_ID=6358&CENTER_ELEMENT_ID=147164&PORTAL_ID=7145

9. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф. 206. – Оп. 3. – Спр. 7965. Дело по указу графа Румянцева-Задунайского о извещении всех купцов и промышленных людей о том, что крымские татаре усмирены и проезд свободен. 5.ХІІ.1782 – Арк. 2.

10. Лорд Мальмсбюри (Гаррис) о России в царствование Екатерины ІІ. 1781–1783 годы // Русский Архив. – М., 1874. – № 11. – Стлб. 737–899.

 Матеріал підготовлений Українським інститутом національної пам’яті в рамках проекту "Наш Крим".

Дивіться також:

Відбудова Криму Українською РСР після війни

Як депортували кримських татар і що з того вийшло

Анексія 1783 року. Як імперія окупувала Кримський Юрт

Постанова про депортацію і перетворення Криму на область РРФСР

Холодна війна за Крим. Як ділили флот у 1990-х роках. ФОТО

Два береги одного Степу. Про дружбу козаків і татар

Північно-Кримський канал. Історія будівництва

Інші матеріали за темою "Крим"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.