"В’єтнамців до боротьби штовхав не комунізм, а націоналізм"

Про війну у В’єтнамі ми знаємо із книг, документальних та художніх фільмів  - таких, як "Цільнометалева оболонка", "Апокаліпсис сьогодні", "Форрест Гамп". Роберт Віктор Балмер, який зараз живе у США та Канаді з дружиною українкою, бачив усе на власні очі. Він був одним із перших американських солдатів, які прибули до В’єтнаму. 

- Роберт, як ви потрапили до війська?

- Другого грудня 1962 року я вступив у лави морської піхоти Сполучених Штатів у Фарго, Північна Дакота, США. Я  мав канадське громадянство, мені виповнився 21 рік. Я підписав контракт на шість років. Він передбачав чотири роки активної служби та два у  резерві.

Пізніше мене спрямували у навчальний табір у Сан Дієго, Каліфорнія. Там нас навчали основам військової справи. Це був брутальний, дуже-дуже жорсткий курс. Тренувальний табір морської піхоти – найважчий та найдовший вишкіл з усіх гілок у Збройних Силах США. 

- Ви стикались із дідівщиною?

- Ні, ніколи. Ми чули про подібні випадки в армії, але ніколи у морпіхів. До речі, морська піхота – добровільна гілка Американських збройних сил.

- Як виглядав вишкіл і чому саме морська піхота? Фільм "Цільнометалева оболонка" Стенлі Кубрика якось відтворює те, що ви пройшли?

- Я хотів бути морським піхотинцем, бо знав, що вони "найкращі". "Цільнометалева оболонка" - дуже правдивий фільм про навчальний центр морської піхоти. 

Найважчим у нашому навчанні стало перебування в таборі Рендлетон, Каліфорнія. А вже на початку вересня 1964 року наш підрозділ вирушив військовим транспортом до Окінави. Там ми провели низку підготовчих занять, особливо в умовах ведення війни в джунглях.

Також наш відділ був обраний для особливих занять на Білому Пляжі Окінави – "Райдерська школа". Я був у "Б" - групі Браво. Навчання піхотинців дуже складне і суворе. Воно близьке до бойових умов. Ми мали такий девіз під час тренування: "Що більше пітнієш в науці, то менше кривавиш на війні". 

- Коли вас відправили у В’єтнам?

- 8 березня 1965 року ми вирушили в Дананґ, Вєтнам, на транспортному літаку С-130. Президент Джонсон наказав нашому батальйону (1-3) в Дананґу захищати Південнов’єтнамську та американську авіабазу. Висота 327 за Дананґом була величезним пагорбом за 12 кілометрів від міста.

Війна у В’єтнамі насправді почалася з невеликого конфлікту між 1962-63 рр. Наш батальйон (1-3) був першим великим військовим з’єднанням, який відправили воювати у В’єтнамі 8 березня 1965 року, а саме для захисту авіабази в Дананґу. 

- Чи були жертви між вашими побратимами?

- Всі шість чоловік під моїм командуванням вижили у війні, хоча двоє з групи отримали легкі поранення. Один із вояків пережив психічний зрив під час нічної атаки на військову базу (Висота 327). Його забрали з фронту і відправили до Америки. 

Був у цій справі кумедний епізод. Я був громадянином Канади, а ще взводним командиром. Всі шестеро моїх солдатів були американцями, вони любили жартувати: "ми єдиний взвод у морській піхоті з іноземцем на чолі". Вони постійно з цього глузували і сміялися. Їх звали Гетлі, Марковіч, Нельсон, Рассел, Тайсінгер та Ґовард.

- Доля цивільних в’єтнамців не була солодкою…

- Так, серед цивільного населення були поранені та убиті. Так часто трапляється на війні. У нашому секторі їхні втрати були мінімальними. Повстанські війни ніколи не обходяться без втрат серед мирного населення, адже наш головний ворог – В’єтконгівець – ніколи не носив уніформи. Вони воювали в цивільному. 

- А як виглядала Висота 327?

- Кожен мав власний намет, було кілька бункерів та майданчик для гелікоптера. Навколо висоти знаходилися вриті в землю фортифікації для захисту від атак. Так, приблизно вісім чи десять разів партизанські з’єднання вєтконгівців намагалися дістатися до бази, завжди вночі. 

Ми ніколи не приймали на себе головний удар по висоті, проте був генеральний наступ на авіабазу в Дананґу в липні 1965 року. В’єтконг та північнов’єтнамські відділи прорвалися через одну зі смуг, яку охороняли південнов’єтнамські солдати, знову ж таки вночі. 

Ми, піхотинці, вступили у запеклу перестрілку з ворогом. Наступного дня вранці ми відбили наступ ворога і відкинули його в джунглі. Авіабаза зазнала помірних ушкоджень. Ми мали порівняно невеликі втрати, на відміну від в’єтконгівців. Піхотинці постраждали найменше. 

Майже усі десять місяців служби ми брали участь у боях. Практично кожного тижня ми вирушали в невеликих групах вгиб джунглів, зокрема пішки або на місії "знайти та знищити" на гелікоптерах чи бойових катерах.  Ми боялися джунглів, піхотних мін, підривних мін-розтяжок та пасток, засад. Ядовиті змії та комашня – це ще один жах.

- Ваші колеги-військовослужбовці вживали наркотики?

- Я можу з повною відповідальністю зазначити, що ніколи не бачив жодного морпіха, який вживав наркотики. Ми дізнавалися з чуток, що деякі американські солдати захоплювалися цими речами. 

- Розкажіть більше про місії "знайти і знищити" в джунглях. Ви проводили розмінування пасток?

- Міни та підривні пастки- розтяжки були постійною проблемою в джунглях. У нас були спеціальні хлопці для розмінування. Так, ми стикалися із ворожими солдатами в джунглях, також воювали проти укріплених бункерів неприятеля. Це була тяжка боротьба, але у нас була першокласна зброя, щоб знищувати ці бункери. 

В’єтконгівці були дуже-дуже вправними у влаштуванні пасток. Вони камуфлювали себе на стежках так, що ми не бачили їх впритул. Одного разу ми підійшли близько і вони відкрили вогонь, ми припали до землі і відстрілювалися. Нас рятувало багато разів те, що ми мали кращу зброю та вогневу підтримку. Також ми могли відійти і запросити авіаудар від вертольотів. 

- Минуло понад 40 років відтоді, як ви воювали у Вєтнамі. Важко згадувати діалоги і хронологію подій. Чи є епізоди, які врізалися у пам’ять і які ви не можете забути?

- Так, навіть після сорока років я все ще пам’ятаю декілька кривавих епізодів під час сутичок. 

В’єтконгівці були дуже вправними вояками джунглів та надзвичайно відданими  повстанцями. Вони були затятими націоналістами, які хотіли звільнити батьківщину від іноземного ярма. В’єтнамці не воювали за комунізм, це націоналізм штовхав їх до такої запеклої боротьби.  

В’єтнамці по селах (фермери) не розуміли комунізму або демократії, їм було байдуже. Все, чого вони хотіли – щоб їх залишили в спокої, щоб вони могли вирощувати своє збіжжя та насолоджуватися життям з родинами.

Більшість південнов’єтнамських військових частин не були мотивованими, а великі з’єднання просто тікали з поля бою, залишаючи там своє обладнання, аби бігти швидше. Я бачив таке кілька разів. 

- Ви себе відчували окупантом?

- Ми, як морські піхотинці, насправді не мали великих патріотичних почувань від того, що робимо у В’єтнамі. Ми були лояльними до Морської Піхоти та до один одного тоді і сьогодні.

Я став виступати проти війни особисто, коли звільнився зі служби у 1967 році, але ніколи не відвернувся від морпіхів США! Бо там зустрів найкращих людей, яких мені доводилося знати у моєму житті.  

- Влада не забула ветеранів?

- Уряд піклується про нас. Це відчуваю на собі. Я страждав на посттравматичний стрес через війну. Мені забезпечили лікування у Ветеранському шпиталі та клініках в Монтані, США. Я маю безкоштовну медичну страховку в США та Канаді та отримав американське громадянство у 1970 році.

Повернувся до Канади у 1974 році. Тепер у мене подвійне громадянство. 

Я відвідую кожне зібрання ветеранів війни у В’єтнамі за останні 12 років, але багато з моїх старих друзів вже померли. Багато хто помер від "Агент Оранж" - отрути, яка викликала рак. "Агент Оранж" був спреєм, який використовували у В’єтнамі для знищення непролазних джунглів. Після війни виявилося, що він і на людей впливає. Я від цього не постраждав, принаймні на це сподіваюся. 

З дружиною, українкою Марією Ворон

В’єтнам перебував під правлінням Китаю сотні років, ще 200 під владою Франції, протягом Другої Світової війни його окупувала Японія, а після війни знову повернулися французи. А потім на їхні голови звалилися ще й американці…

Врешті-решт у 1975 році В’єтнам звільнився від усіх зазіхань. Сьогодні США та В’єтнам у дуже дружніх стосунках.   

Коли я повернувся назад в Канаду (Калгарі, Альберта) я зустрів дівчину-українку і ми одружилися у 1976 році. Я не знав про Україну нічого в той час і вважав її російською провінцією, але батько дівчини провів "лікнеп" та розповів дуже багато про Україну.

О, він справжній націоналіст! І в цьому немає нічого поганого. Він був обурений, що його улюблена батьківщина була у російському ярмі. Він також ненавидів комуністичну систему, бо вважав її мертвонародженою. Жодна іноземна країна не зруйнувала комунізм, він сам себе знищив.

Дивіться також:

Війна у В'єтнамі. Документальні ФОТО

Антикомуністичний журнал "ABN Correspondenсе". Міжнародна політика Бандери

1964: кандидат у президенти США лякає виборців комуністами. ВІДЕО

Інструкція для солдат радянської армії в Афганістані. СКАНИ

Інші матеріали за темою "Холодна війна"