Волинська проща. Як українці й поляки шукали примирення. РЕПОРТАЖ

Цим спогадам не переріжеш горло. Ми вирушали в минуле: до спілкування з істориками обох країн та близькими жертв (теж обопільних), назустріч примарам минулого.

11 липня 2013

Історик, публіцист (Київ)

Наближалася ніч. Колеги, котрі брали участь цій подорожі, почали обговорювати дивні як для цієї години речі.

"Мій дядя Тадзьо розповідав... Атлантика, тільки-но завершилася війна. На теплоході – як на Ковчегу – кожного народу по парі, по дві, по дюжині, по півсотні. Хто б рахував?! Поляки, українці, євреї – ті, кому спогади і повоєнний устрій світу не дозволяли залишитися в Європі.

Група єврейських біженців упізнає в одному з українців убивцю когось із близьких. "У нього руки по лікоть у крові", – інші українці теж знають, із ким їдуть: під час війни той був одним із локальних провідників служби безпеки. Хтось дістав бритву. Знаходять того чоловіка. Він усвідомлює, про що йдеться, і намагається заховатися за спинами родини: діти, жінки...

Українці, поляки та євреї хапають його за ноги, за руки і тягнуть на палубу. Мій дядя перерізав йому горло, тіло викинули за борт. Капітан потім панікував – людина зникла! Але ніхто нічого не сказав..."

Волинь. Замок Любарта у Луцьку

На вулиці сяяли вогні ХХІ століття. За вікнами луцького готелю один за одним поставали спогади, яким не переріжеш горло і не викинеш за борт. Група українських і польських журналістів вирушала в минуле: Міністерство закордонних справ Польщі спільно з Інститутом національної пам’яті зорганізували цю поїздку.

Попереду групу чекали зустрічі з українськими й польськими істориками, політиками, близькими жертв і примарами минулого. Наближалися сімдесяті роковини Волинської трагедії.

День перший. Червоні маки Волині

За вікном нашого автобуса горіли червоним поля Волині. Цьогоріч маки зацвіли як ніколи рясно. Ім’я нашого провідника було співзвучне з англійською назвою цієї квітки. Доктор Леон Попек із Люблінського відділення ІНП теж дивився на криваві плями за вікнами.

"Мені трудно називати імена цих людей – хтозна, може, хтось із них убивав моїх близьких?!" Професор Леон Попек біля пам’ятника УПА в Любомлю

Історик уперше приїхав у ці місця на початку 90-х за зовсім інших погодних умов: періщив дощик, листопадило. Того дня група польських дослідників відкрила могилу поміж сіл Острівки та Воля Островецька. Точніше, між пустищами, де колись було розташовано ці села. Тих поселень давно немає, а їх мешканці лежали тепер у цій розритій могилі. Із проламаними черепами.

"І настрій такий відповідний утворився... – згадував пан Попек. – А тут якраз із поля йдуть українці цілою групою. Хтось із наших, із родичів загиблих, почав щось таке агресивне кричати на їх адресу. У мене все всередині обірвалося: мав враження, що зараз нова різанина почнеться.

Раптом якась старша українка каже: " Ось вони лежать тут. Що з того, якщо і далі будемо битися?! Ви змерзли, ходім до мене пити чай!" За чаєм почалися спогади, за спогадами – познаходили родичів, спільних знайомих – тоді ж минуло менше ніж п’ятдесят років... Старші люди пам’ятали багато. Познаходили спільних кумів навіть, і ситуація змінилася на протилежну!"

Село Острівки

Так починалися дослідження того місця, куди ми їхали. Дехто з нашої групи вже був у цих краях, коли польські археологи завершували свої дослідження. "Леоне! Тут починалося село?" – "Ні, іще далі!" Тепер на його місці широке поле, і навіть ті, хто приїжджає сюди вдруге, не може вирізнити його давніх меж.

Посеред поля біліла під кущем бузку якась цятка. "Цей бузок іще передвоєнний! – каже Леон. – Він – живий свідок усіх цих подій. Тут колись стояв костьол". На місці храму тепер стоїть фігура Богородиці.

Леон Попек: "Отець каже: "Залишаюся! Бо який з мене був би пастир, якби я своїх овець вовкам на поталу залишив був!"

"Волинь уже палає вся, а тут узагалі нічого не відбувається. Спокій. Тиша.

Усе почалося вночі 29 серпня 1943 року. Раптом приходить до католицького священика група з Армії Крайової, кажуть, що треба тікати. Отець каже: "Я залишаюся! Бо який з мене був би пастир, якби я своїх овець вовкам на поталу залишив був!"

Наступного дня, у неділю, священик звертається до пастви і наказує жінкам іти до найближчого більшого міста, а чоловікам – вартувати. Кількадесят осіб із Волі Островецької збирають речі та їдуть через Острівки. "А куди їдете?!" – питають у Острівках. "Священик велів їхати до Ягодина". – "Та залишайтеся! Ми з українцями завжди добре жили! 400 років у згоді – разом дітей хрестимо. Вони нам кривди не зроблять!"

Але на всяк випадок на ніч сховалися по кущах, по копицях. Вночі варта затримує кількох "чужих". Хлопці в Острівках молоді, гарячі – хотіли розправу відразу вчинити. Священик заборонив: "Відпустіть! Не починаймо першими!"

Сходить сонце. Люди починають повертатися зі своїх схованок – змерзлі, невиспані, діти плачуть... Жінки починають сніданок готувати, чоловіки – скотину годувати. У цей момент села оточили. І Острівки, і Волю Островецьку.

В’їжджають у село на конях, збирають чоловіків на збори, мовляв, обговорюватимуть спільну партизанку проти німців. Тільки чоловіків зібрали до школи – кільце оточення починає звужуватися: що 5–7 метрів хтось іде: один зброю має, інший – сокиру чи вила... так свідки згадують. Заходять до хат по 3–5 чоловік і командують: усі на збори! "Та чоловіки наші вже пішли!" – "Ні, тепер усі йдіть!" Жінок і дітей закривають у костьолі.

Зі школи чоловіків почали виводити по десятеро до віддалених обійсть – Трусюка та Сушка. А відстані такі, що пострілів не чути.

Хрест (ледь видно праворуч ближче до лісу) установлено на місці садиби Трусюка, де було знайдено масову могилу з рештками застрелених 80 чоловіків

1992 року ми знайшли могилу в обійсті Трусюка – 80 осіб, усіх застрелено в потилицю.

І от практично всіх чоловіків уже вбито... і цієї миті наїжджають німці. Десь 60 військових на чотирьох великих автах. Починається стрілянина. У цій метушні декільком особам удається втекти.

У Волі Островецькій так само відбуваються вбивства. Жінок і дітей кладуть просто на стерню і забивають багнетами. За переказами на тому полі загинуло десь 300–350 осіб. Ми знайшли могилу 2011 року – насправді там лежала 231 особа.

Володимир Шафран був тоді малим хлопцем, і він каже, що тіла понад десять днів у полі лежали. Потім упівці із сусіднього українського села зігнали людей, щоб поховали. Тіла уже сильно розклалися, і їх стягали крюками до могили, бо не підійти близько – такий сморід стояв.

В іншій могилі 1992 року ми знайшли 243 скелети. Усі черепи пробито якимсь трикутним інструментом. Ми не знали, що це було. Приходить якийсь місцевий чоловік, бачить ті черепи – і раптом починає плакати: "Як же ж так можна було з людьми!?" Питаємо: "А як?" – "То молотом для забою скотини зроблено – такий пробиває найгрубіші черепи биків!" 243 особи – усіх було вбито в такий спосіб. Школу із дітьми та жінками закидали гранатами і підпалили.

Так закінчилася історія Острівків та Волі Островецької".

1943 року, за твердженням професора Леона Попка, у Острівках мешкало щонайменше 664 особи. У серпні загинуло 474: 145 чоловіків, 125 жінок, 204 дитини. Із 866 осіб, що мешкали у Волі Островецькій, загинуло 568: 161 чоловік, 185 жінок, 222 дитини.

Хрест на цвинтарі, де перепоховано мешканців Острівків та Волі Островецької

Ми залишали місце, де колись жили люди. Із Заходу на поле надходила стіна чорних хмар. Останні промені сонця осявали дорогу, яка йшла посеред села. За хвилю на Острівки, як і сімдесят років тому, знову впав морок.

В автобусі професор сів на сусіднє сидіння. Ми говорили про джерела ненависті й можливе примирення. Я запитав: "Яким має бути примирення між українцями і поляками?" – "Хрести над могилами! Тільки хрести над могилами..."

Ми перетнули кордон між Україною і Польщею. Попереду був Люблін.

День другий. Протоколи розбіжностей

"В Україні є історики, з якими нам немає про що дискутувати! Вони заперечують Волинський Злочин у спосіб, подібний до того, як дехто заперечує факт Голокосту!" – Маріуш Зайончковський із Люблінського відділення Інституту національної пам’яті Польщі, мабуть, прагнув забезпечити українських журналістів сенсаціями. "Це антиісторична дискусія! Не можна сідати за один стіл із В’ятровичем, Патриляком! Складається враження, що пан В’ятрович сам не читав документів, які опублікував!" – вів далі польський історик.

Урешті-решт я не витримав: "Ви можете як завгодно ставитися до професійних якостей доктора В’ятровича, але стверджувати, що він заперечує факт Волинської трагедії, – це просто неправда. Бо якщо В’ятрович підписує разом із Патріархом Філаретом, Патріархом Гузаром, Президентом Кравчуком вибачального листа до поляків, то він уже не заперечує Волинську трагедію! Про що ви говорите?!"

Програма поїздки передбачала, що в Любліні відбудеться зустріч із істориками та прокурорами польського ІНП, які досліджують Волинську трагедію.

Серед згаданих у програмі учасників зустрічі фігурувало ім’я Александри Зінчук, яка була ініціаторкою проекту "Поєднання через складну пам’ять". Пані Зінчук та її однодумці збирали оповіді тих, хто пережив волинське божевілля. Волонтери проекту збирали свідчення очевидців і з українського, і з польського боку.

Я встиг продивитися матеріали інтернет-сторінки проекту і тому був абсолютно спокійний: мені здавалося, що зустріч у Любліні відбудеться зважено, книжка змальовувала цю трагічну історію аж ніяк не чорно-білою. Заява Маріуша Зайончковського просто зламала все.

Справа в тому, що минулого року з-під пера історика, колишнього директора архіву Служби безпеки України Володимира В’ятровича вийшла книжка "Друга польсько-українська війна 1942–1947 рр.", побудована на доти незнаних або малознаних документах із архіву СБУ та інших архівних зборів. Польські науковці гостро сприйняли книжку. Відомий польський дослідник Волинської трагедії Ґжеґож Мотика відгукнувся на неї рецензією "Невдала книжка": він критикував концепцію, ставив під сумнів адекватність у сприйнятті певних джерел, заперечував назву книжки, мовляв, не можна називати польсько-український конфлікт війною.

Але одна справа – академічні дискусії, а друга – публічні звинувачення. Не витримав навіть досі спокійний Вахтанг Кіпіані: "Ви кажете, не можна зустрічатися і дискутувати із В’ятровичем? За цією логікою, ми мали б відмовитися від сьогоднішньої зустрічі із Евою Сємашко!"

Вахтанг Кіпіані знімає спецвипуск телевізійної "Історичної правди" у Острівках на Волині

Дослідження Владислава й Еви Сємашків, своєю чергою, критикували українські історики. Перші, піонерські дослідження Волинської трагедії цих двох дослідників справді були вразливі для критики. Сьогодні сама пані Сємашко визнає, що в її перших роботах кількість жертв Волинської трагедії майже вдвічі завищено.

Але, вочевидь, і праці Сємашків, і праці В’ятровича не можуть містити тільки помилки та похибки. І там, і там є що критикувати. І там, і там є багато правди. Але найголовніше – практика виключення когось із діалогу знищує його сенс, адже сума монологів не є діалогом.

Дивіться анонс програми Вахтанга Кіпіані про Волинську трагедію

Що буде, якщо виключати з діалогу людей, котрі є лідерами думок для певних середовищ? Такий підхід створює ризики, що загоєння давніх травм ніколи не відбудеться. Адже єдиний спосіб загоїти минуле – це проговорити складні питання вголос для всього суспільства, а не для його частини. Говорити треба з усіма, а не тільки з тими, із ким зручно. Довкола цих думок точилася подальша дискусія в Люблінському ІНП.

У результаті на цікаву і важливу інформацію прокурорів Інституту національної пам’яті, котрі досліджували Волинську трагедію, як і на інформацію про проект Александри Зінчук після цієї суперечки просто не вистачило сил.

Прощаючись, Леон Попек розгублено стенав плечима: "Я думав, що ми значно ближче до примирення. Виходить, я помилявся!" Діалогу в Любліні не вийшло.

Волинська проща тривала. Ми вирушили на зустріч із представниками "Кресових середовищ" – потенційно найконфліктнішого пункту нашої програми.

Причини конфлікту

"Креси" – дослівно "прикордонні землі". Коли звучить це слово – значить, ідеться про колишні українські, білоруські та литовські землі, які до вибуху Другої світової війни належали Речі Посполитій Польській.

Після війни польське населення цих земель було виселено до інших, переважно західних і північних регіонів Польщі. Люди поїхали, а ностальгія, біль і травми минулого залишилися.

"Кресов’яки" формують найрадикальнішу версію подій на Волині, мовляв, українці-різуни не тільки вбивали і мордували, а ще й без сенсу жорстоко тортурували поляків.

Ева Сємашко завжди асоціювалася із цими середовищами. І у певних українських колах її сприймали навіть гірше, ніж Маріуш Зайончковський Володимира В’ятровича.

Фрагмент сторінки альманаху Інституту національної пам'яті Польщі "Пам'ять.PL" із матеріалом Еви Сємашко "Не уживаймо евфемізмів!"

Образ "великої та жахливої" аж ніяк не пасував мініатюрній жінці з учительською зовнішністю: "Я не відчуваю ненависті до українців! І в жоден спосіб не можу поширювати відповідальність за Волинський Злочин на сучасних українців. Я пробачила, так... але доки в Україні існуватиме культ ОУН-УПА, доти вибачення і примирення залишатимуться складним питанням".

Поруч із Евою Сємашко на цій зустрічі у Варшаві сидів відомий композитор, автор музики до фільму "Вогнем і мечем", Кшесімір Дембський. "Я на одну восьму – українець!" – одразу заявив Маестро. Він розповідав, що багато хто з його близьких загинув у Волинській різанині, але батько, Влодзімєж, урятувався саме завдяки допомозі українців. "Я свідомий того, що тих, хто допомагав і рятував, серед українців було більше, ніж тих, хто убивав!"

Я запитав, що сталося – чому дійшло до такої ненависті, що було причиною конфлікту?

"Головна причина – ідеологія інтеґрального націоналізму Донцова! – відразу вступила Ева Сємашко. – Помилки міжвоєнної політики польської держави – тільки ґрунт для конфлікту, але вони не є безпосередньою причиною".

Питання про причини конфлікту я задавав декілька разів різним людям. У Луцьку – українським історикам, у Варшаві – польським.

Іще в перший день, у Луцьку, наша група мала іншу зустріч – із українськими істориками: Миколою Кучерепою, Анатолієм Швабом, Оксаною Каліщук та Володимиром Пришляком.

Луцькі історики не наважувалися говорити про одну або дві головні причини конфлікту. Ішлося про комплекс причин, кожна з яких "не спрацювала" би без інших. Їх список був значно довший, ніж у Сємашко, і питання ідеології у цьому переліку було відсутнє.

Першою причиною конфлікту, на думку професора Кучерепи, була драматична історія українських земель у складі Польщі аж від XIV–XVII століть, віковий тягар узаємних кривд та образ.

По-друге, мав значення сумний досвід війни з поляками в 1918–1919 роках, яку українці програли.

Також важливо й те, що українці після Версалю опинилися в бездержавному стані.

За четверту причину історик називає національну політику Польщі щодо українців у міжвоєнне двадцятиріччя.

По-п’яте, професор просив не забувати про роль підбурювачів конфлікту, якими часто були і німецькі окупанти, і радянські партизани.

"До того ж, – на думку професора, – в умовах окупації і Україна, і Польща опинилися в стані бездержавності, тому поляки прагнули відновити державність, а українці – вибороти. І на перетині цих прагнень вони опинилися на дорозі одні в одних".

Урешті-решт, не можна забувати про деморалізаційний чинник війни, коли заповідь "Не вбивай!" перестає діяти під впливом повсякденності вбивства.

Я запитую колег, чому все вибухнуло саме влітку 1943-го? Пані Оксана Каліщук пояснює це тим, що німецька окупаційна влада в цей період втрачає контроль над територією і саме тоді починає активно діяти радянська партизанка.

Прошу уточнити, чи був, на їхню думку, наказ керівництва УПА. Адже безліч польських дослідників упевнені в його існуванні й спланованості масових убивств поляків на Волині та Галичині... "Наказ? А ви його читали?!" – вибухає роздратуванням професор Микола Кучерепа. Оксана Каліщук додає, мовляв, роль ОУН у цій історії не можна іґнорувати, але й перебільшувати не варто! Відчувалося, що існування наказу щодо спланованості антипольської акції в цій аудиторії не сприймали.

Польські історики цілком свідомі цих розбіжностей щодо бачення причин польсько-українського конфлікту.

Певні середовища в Україні прагнуть обмежити причини тільки передвоєнними суперечностями, з польського боку є ті, хто намагається говорити тільки про руйнівний вплив націоналістичної ідеології – ось які думки звучали під час зустрічі з польськими дослідниками конфлікту у варшавському офісі Інституту національної пам’яті.

Професор Ґжеґож Мотика під час зустрічі із українськими журналістами

Професор Ґжеґож Мотика називає 4 основні причини конфлікту:

"Перша – помилкова політика міжвоєнної Польщі щодо національних меншин, коли до українців ставилися як до громадян другого сорту.

Друга – радикальна ідеологія ОУН(б), що була близька до фашизму або тотожна з ним.

Третя причина – німецькі та радянські окупанти "навчили" вбивати у масовому масштабі. Це мало руйнівний вплив на моральність суспільства.

Четверта – політичний конфлікт між польським і українськими визвольними рухами й територіальна суперечка за Львів".

Тобто за винятком ідеологічного складника – і польські, і українські історики наближаються до спільного бачення причин конфлікту.

Ба більше, той же Ґжеґож Мотика намагається пояснити польській аудиторії і асиметрію знань про УПА, і її роль в українській історії. Для багатьох поляків її історія – це тільки вбивства поляків. Мотика пояснює: ні, це не так. Власне, у червневому числі популярного історичного часопису "Focus-Historia" було опубліковано розлоге інтерв’ю з істориком:

"– А що сталося з людьми, відповідальними за геноцид поляків: Шухевичем, Клячківським, Сидором, Арсеничем? – запитує журналіст видання Анджей Федоровіч.

– Усі загинули у боротьбі із Совєтами. [...] Взагалі від 1944 до 1953 року було заарештовано, депортовано чи вбито у боротьбі проти комуністичної влади близько півмільйона українців. Тільки вбитих було 150 тисяч. Практично в кожній родині хтось загинув або був репресований. Це пояснює, чому після 1991 року практично в кожному селі з’явилися кургани пам’яті УПА [...], – відповідає Ґжеґож Мотика.

Червневе число популярного часопису "Focus. Historia" розповідає про Польсько-українську війну

– Виходить так, що українець, який дивиться на курган пам’яті Української повстанської армії, бачить пам’ятник солдатам, які боролися з комунізмом, а поляк – пам’ятник убивцям беззбройних цивільних громадян, жінок і дітей?

– Так і є. [...] Парадокс полягає в тому, що якби не волинсько-галицька різанина, то в Польщі сьогодні було би багато тих, хто із симпатією ставився б до боротьби УПА проти комуністів".

День третій. Політичні наслідки і соціологічні дослідження

Віце-міністр закордонних справ Катажина Налєнч-Пєлчинська виявилася дуже молодою, дуже красивою і дуже суворою пані: "Волинський злочин – дуже важливий складник стосунків між Польщею та Україною, але це ніяк не впливає на зближення України та Європейського Союзу. Ми підтримуватимемо цю стратегічну мету незалежно від двосторонніх взаємин. Наша мета – примирення. Але немає примирення без правди!"

Зустріч відбувалася в Міністерстві Закордонних справ, у залі імені Єжи Ґедройця. І слова пані-міністра звучали відлунням ґедройцівської сентенції: "В інтересах наших народів – нормалізація стосунків, що вимагає від нас говорити одне одному в очі всю правду, але – тільки правду".

Відразу пролунало інше питання: "Якою є ця правда?"

Вочевидь, пані-міністр мала готову відповідь і висловилася так, що вона цілком свідома того, що відповіддю на злочини ОУН-УПА були злочини АК. "Звичайно, ніхто не може примусити сформувати якусь одну правду. Ба більше, ніхто не збирається примушувати! Примирення вимагає часу. Усе вимагає часу. Треба набратися терпіння".

Того ж дня, як повідомили польські газети, віце-міністр Налєнч-Пєлчинська мала значно менш спокійну розмову в парламенті: у Сенаті тривало чергове коло дискусій щодо змісту, тексту і назви постанови, присвяченої 70-й річниці Волинської трагедії.

Депутати від опозиційної партії "Право і Справедливість" пропонували назвати 11 липня Днем мучеництва Кресів. Віце-міністр Налєнч-Пєлчинська намагалася витлумачити політичним опонентам, що буде складно пояснити українцям появу такої пам’ятної дати, адже поляки на Кресах гинули і від рук нацистів та більшовиків, і то значно більшою мірою.

Її підтримав голова фракції проурядової партії "Громадянська платформа" Рафал Групінський: "У нас немає дня пам’яті німецьких і радянських жертв, то чому ми повинні мати день пам’яті українських жертв?!"

На сторінках польської преси вирує гаряча дискусія щодо визначень того, що трапилося на Волині. Деякі видання напередодні 70-ї річниці Волинської трагедії винесли тему на свої обкладинки. "Забутий геноцид", "Діти Волині. Бачили як бандерівці мучають і убивають їх батьків та рідних", "Волинь 1943: Український геноцид. Коли визнають?"

У відповідь Ельжбета Крук із ПіСу порадила віце-міністру й опонентам у парламенті менше дбати про чутливість почуттів українців. А присутні представники кресових середовищ закидали представникові польського МЗС, що той нічого не робить, коли "в Україні встановлюють пам’ятники вбивцям, а містами дефілюють фашисти із прапорами дивізії СС "Галичина"".

І секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Кунерт, а пізніше – і маршалок Сенату Богдан Борусевіч під час дебатів намагалися пояснити, що представлений текст постанови є найгострішим з усіх, що їх колись приймав Сенат. Представники ГП пояснювали, що без ухвали суду називати якісь дії геноцидом немає жодних підстав. Їхні опоненти не хотіли чути цих аргументів. Дискусія зайшла у глухий кут.

Польський парламент має цікаву традицію. Зазвичай тут уважають, що історія не є предметом для голосування. Більшість постанов парламенту, що стосуються історії, приймають консенсусом. Після дебатів, на яких узгоджують текст "історичної" постанови, маршалок Сенату НЕ ставить її на голосування. Він пропонує прийняти постанову через процедуру акламації – тобто оплесками: голова оголошує текст, сенатори аплодують, після чого постанову вважають прийнятою.

Постанову до 70-ї річниці Волинської трагедії шляхом акламації прийняти так і не змогли. Замість звичного у такій ситуації консенсусу постанову прийняла звичайна більшість. Означення цього конфлікту як геноциду розкололо польський Сенат.

Але все це було потім. Того дня на нас чекало ще кілька важливих зустрічей.

Доктор Анджей Завістовський є шефом Бюро публічної просвіти – відділу Інституту національної пам’яті, що відповідає за освітні та видавничі програми цієї установи. Він мав особливий погляд на Волинську трагедію. "Проблема полягає в тому, – казав історик, – що польська молодь не тільки не знає, що трапилося на Волині, але навіть не знає, де вона розташована".

Про останні дослідження CBOS на цю тему читайте у рубриці "Коротко": "Третина поляків нічого не знає про Волинську трагедію" та "Більшість поляків вважає, що минуле розділяє наші народи"

Кілька років тому, в липні 2008 року, одна з провідних соціологічних установ Польщі – Центр досліджень громадської думки (CBOS) – опублікувала рапорт до 65 річниці Волинської трагедії. З’ясувалося, що лише 20 % поляків добре орієнтуються в історії питання. 38 % відповіли, що вони щось чули про злочини, які сталися на Волині 1943 року. А 41 % визнав, що нічого не знає на цю тему.

Лише 8 % молодих поляків віком 18–24 роки стверджують, що багато знають про Волинську трагедію. 51 % каже: "Нічого не знаю про це".

На запитання "Хто був винуватцем цього злочину?" найчастіше – 19 % – згадували... росіян. Українців як злочинців називають 14 % опитаних. Іще 5 % називають не народ, а конкретні організації: УПА, українських націоналістів, українське військо. 57 % опитаних поляків не змогли дати відповіді на запитання, хто був винуватцем цього злочину.

Доктор Анджей Завістовський, шеф Бюро публічної просвіти польського Інституту національної пам'яті

"Звичайно, за п’ять років мало би щось змінитися, – говорить Анджей Завістовський, – але, боюся, не надто багато". Він поінформував, що найближчим часом запрацює інтернет-портал для вшанування жертв Волинської трагедії, де буде розміщено "компендіум" матеріалів польською, українською та англійською мовами. Зокрема, обіцяють, що там буде доступна нова праця Ромуальда Нєдзєдька "Кресова книга справедливих" – зібрання фактів про те, як українці рятували життя своїм сусідам-полякам.

І тут заходить Адам Даніель Ротфельд...

...людина, яка завдячує життям братам Андрею та Климентію Шептицьким. Маленького єврейського хлопчика з Перемишлян було врятовано в Унівському монастирі, а згодом він став директором Інституту Миру в Стокгольмі та міністром закордонних справ Польщі.

"У Франції в монастирях теж переховували єврейських дітей, – каже пан Ротфельд, – але, на відміну від Франції, в Україні жоден монах у жодному монастирі їх не зрадив і не доніс німцям!"

Розмова із Ротфельдом розпочалася з імперативу: "Правда не шкодить!" Українцям є за що вибачатися перед поляками, а полякам – перед українцями. Незалежність України відкрила можливість до того, щоб вона стала рівноправним партнером. Але в Україні сьогодні панує думка, що про стосунки з Польщею не треба турбуватися – вона й так допомагатиме: мовляв, Україна є такою потугою, що всі мають бути в ній зацікавлені. Це неправильна позиція, хибна! Потрібні не тільки порожні декларації, але й дії! – такий був зміст міркувань і порад старого дипломата.

Адам Даніель Ротфельд

"Колись я мав аудієнцію в Івана Павла ІІ, – згадував пан Ротфельд. – Він питає: "Ви займаєтеся розв’язанням конфліктів – як гадаєте, чому доходить до такої ненависті й убивства?" Я відповідаю, що не маю чіткої відповіді на це запитання, можливо, люди у біді та зневірі доходять до радикалізму й убивств. А сам відчуваю, що він не просто так запитує, що він має щось сказати. І справді, Папа каже: "Були часи, коли і біда, і зневіра були більшими, але до вбивства не доходило. Усередині нас живе і добро, і зло. Але часом трапляється, що зло бере гору"".

Ротфельд на якусь мить замовк. Цієї миті я відчув, що головні слова під час цієї подорожі прозвучали. Подолання зла починається із його усвідомлення як зла. Тоді воно втрачає силу і більше не відроджується.

***

У літаку додому було про що подумати. Про те, що поляки й українці мають асиметрію пам’яті: поляки пам’ятають кривди, яких зазнали від українців, і не дуже хочуть пам’ятати про те зло, котре заподіяли українцям. Українці в цій асиметрії пам’яті відповідають узаємністю.

Я думав і про те, що ми маємо взаємну асиметрію знань одні про одних. Українці багато про що не знають у польській історії, а поляки дуже мало знають про українську історію – як от про боротьбу УПА з більшовиками та нацистами.

У літаку над Волинню я думав про те, що навіть одні й ті ж слова ми сприймаємо надто по-різному.

Для мене словосполучення "Волинська трагедія" звучить поважно й урочисто, а "Волинський злочин" – значно менше за масштабом, дрібнувато якось. У польській мові навпаки: "злочин" звучить вагоміше, ніж "трагедія". Багато поляків обурюються, коли українці говорять "Волинська трагедія", бо бачать у цьому прагнення применшити її значення. А це не так.

Завантажити матеріали за темою (12,2 мб, PDF)

Тексти восьми українських і польських істориків і громадських діячів на тему Волинської трагедії. Банер надано Польським інститутом у Києві

Для українців геноцид починається з мільйонів, для поляків – із сотень. Я думав про те, що і українцям, і полякам треба зняти національні окуляри, пробувати відкривати одні одних, стати на місце іншої сторони.

А ще я раз по раз прокручував у пам’яті Ротфельдові слова про те, що він має обережний оптимізм: мовляв, цього разу із примиренням може вдатися, попри найгостріші дискусії за двадцять минулих років, попри найпотужнішу емоційну напругу, попри сотні гострих публікацій у пресі...

Це все нагадувало гарячку: організм лихоманить кілька днів, щоб побороти хворобу непам’яті й узаємної неправди.