Краще ніколи, ніж пізно? Акт 30 червня 1941 року як помилка націоналістів
Відчайдушний чин революційної фракції ОУН викликає дискусії вже понад 70 років. Чи мало сенс проголошення незалежності в окупованому нацистами Львові? Чи не були жертви національного руху зайвими? Ще одна точка зору на цю тему - історика та публіциста.
30 червня 1941 року – дата для деяких наших правих політиків і "національних" істориків, можна сказати, культова. Нагадаємо саме цього дня ОУН(б) проголосила "Акт відновлення Української Держави". Крок суперечливий.
З одного боку, видається поспішним – а в підсумку абсолютно неефективним. З іншого - цілком піддається розумінню через прагнення бандерівського крила ОУН якнайскоріше втілити поставлену ще в "Декалозі українського націоналіста" мету – здобути Українську державу. В підсумку, однак, як видається, справа обернулася шкодою для самої ж ОУН(б).
Проголошення "Акту відновлення…" відбулося приблизно через півтора місяці після складення програми дій "революційної" ОУН (травень 1941 року), де воно було передбачене. Тобто не можна стверджувати, що ця подія готувалася зовсім уже нашвидкуруч. І все ж таки: півтора місяці – багато це чи мало для достатньої підготовки такого важливого чину?
Варто зазначити, що ОУН(б) була в цьому плані не поодиноким випадком. Приблизно в той же час націоналістична організація "Фронт литовських активістів" проголосив відновлення Литви як держави.
Акт відновлення державності 30 червня 1941 року. Як це було (ФОТО)
Шведський історик Пер Андерс Рудлінг вважає, що ОУН(б) в даному випадку "надихнулася" прикладом усташів Анте Павеліча, котрі дещо раніше, 10 квітня 1941 року, проголосили незалежність Хорватії від Югославії, на той момент також окупованої вермахтом. Але за плечима Павеліча була армія, яку він почав створювати ще в 1928 році – починаючи, так само, як і Юзеф Пілсудський, з парамілітарних угруповань.
Українські ж націоналісти проголосити відновлення української держави під шум двигунів німецьких танків, не створивши на той момент навіть якоїсь подобизни армії.
Роль батальйонів "Роланд" і "Нахтігаль" тут, гадається, не варто переоцінювати.
"Нахтіґаль" у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху |
По-перше, вони формувалися поспіхом і занадто пізно – "Нахтігаль" у березні 1941 року, "Роланд" двома місяцями пізніше (по суті, один підрозділ поділили на два). По-друге, були занадто малочисельні – загальна кількість вояків у обох підрозділах не перевищувала 800. Єдиним плюсом було те, що обидва батальйони проходили вишкіл по диверсійно-підривній лінії, що потім виявилося корисним при формуванні УПА. Але (і це – по-третє), їхній бойовий досвід був не те що мінімальний – навіть мікроскопічний.
Так, "Нахтігаль" менш ніж через три місяці після свого сформування брав участь аж у… одному бою проти більшовиків – у складі 17-ї армії вермахту 29 червня 1941 року – якраз за день до проголошення "Акту відновлення Української Держави".
Акт існував у кількох варіантах - зі згадуванням Великої Німеччини та її Вождя і без цього. Газети Галичини друкували той варіант, який могли знайти |
Що ж до батальйону "Роланд", то він на цей момент знаходився аж у Румунії в районі міста Ботошани.
Попередниця ОУН – УВО, на відміну від свого прототипу, "Польської військової організації", так і не стала колискою нової української армії. Хоча, у порівнянні з поляками, мала значно кращі стартові умови – фронтовий досвід її членів, включаючи самого Євгена Коновальця.
Замість проводити підпільні військові вишколи серед добровольців, як то робив Пілсудський (хоча не можна стверджувати, що УВО цим зовсім не займалася), його українські "наслідувачі" спрямували свої дорогоцінний час і зусилля на теракти; цю ж лінію потім продовжила ОУН.
Не можна сказати, що всі замахи були невиправдані бодай з моральної точки зору. Але йдеться про інше: на момент проголошення "Акту відновлення..." підкріпити його українцям виявилося реально нічим, окрім одного малочисельного батальйону, та й то "на підхваті" у вермахту.
Для порівняння: на п'ятий день початку Першої світової війни (28 липня 1914 р.) Пілсудський і його однодумці вже створили кілька кадрових рот, котрі вже пізньої осені того ж року потім стали основою формування Легіонів польських – прототипу майбутнього Війська Польського.
Щоправда, Пілсудському було в певному сенсі легше – він починав свою парамілітарну діяльність на терені "австрійського забору", де на діяльність Стрілецької спілки і Польських стрілецьких дружин влада дивилася крізь пальці.
Відтак нова польська влада ледве чи була зацікавлена у тому, щоб українці повторювали цей досвід. І все ж таки… "хотіти – значить могти". Хоча нам легше зараз говорити, ніж тим, хто жив багато років тому – діяти.
Зачитав документ і став прем'єром Української Держави Ярослав Стецько, у подальшому - багаторічний провідник бандерівської ОУН |
В працях істориків і в спогадах нерідко повідомляється, що "Акт відновлення Української Держави", проголошений у Львові, був узгоджений із місцевим німецьким військовим командуванням.
Між тим, сам Степан Бандера в розмові з заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундтом 3 липня 1941 року, що стосувалася виголошення його товаришами "Акту відновлення…" чотирма днями раніше, заявляв буквально наступне: "…я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу".
Тобто, як можна зробити висновок зі слів провідника "революційної" ОУН – ані з Берліном, ані з місцевою військовою окупаційною владою бандерівці своїх дій не узгоджували. Що, з іншого боку, може бути свідченням того, що вони не надто довіряли своїм німецьким союзникам.
Одна з чернеток. Цей та інші документи зі збірника "Проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року" |
Відомий український політолог і історик Кость Бондаренко вважає, що насправді "німці попросту проігнорували цей факт". Справа, однак, як видається нам, в іншому. Армійські чини окупаційної армії в таких речах нічого не можуть вирішувати.
Вчинок ОУН(б) був актом насамперед політичним, а подібні питання – в компетенції рівня найвищого керівництва Рейху. І ніяк не нижче! Окупанти ж у Львові просто могли поставитися до затії бандерівців із "відновленням" як до дитячої забавки для дорослих дядьків – чим би, мовляв, не тішилися, аби…
Але в Берліні, на відміну від фронтовиків-окопників, у більшості далеких від фінтів місцевої політичної еліти, повз вуха нічого не пропускали.
Ярослав Стецько встиг отримати вітання від багатьох патріотичних діячів... |
Адольф Гітлер і компанія були не ті хлопці, котрих можна було просто так "поставити перед доконаним фактом" – у тому числі якимось "Актом відновлення…".
Берлін, як і слід було очікувати, не забарився дати зрозуміти: жарти скінчилися. 5 липня, невдовзі після згаданої розмови з Кундтом, Степан Бандера через цілком логічну і принципову відмову відкликати "Акт відновлення…" був посаджений у Кракові під домашній арешт, а в подальшому був в'язнем тюрем у Берліні; звідти потрапив до концтабору "Заксенгаузен".
Почалися масові арешти бандерівців – за даними, що їх наводить польський історик Анджей Еліаш, було заарештовано 80% керівного складу ОУН(б). "Відновлена держава" не проіснувала й тижня.
...а також від предстоятеля УГКЦ митрополита Андрея Шептицького |
Українських націоналістів, до речі, іще раніше мало би насторожити вже те, що в 1939 році Гітлер їх відверто "прокинув", передавши Угорщині Карпатську Україну (між іншим, Євген Коновалець за життя був противником союзу з Німеччиною). Дивно однак, що, попри цей "кидок", вони все ще продовжували на щось розраховувати. З шулерами, як відомо в карти не сідають, а якщо вже хто сів, то і переграти не переграєш, і вийти з гри важко.
Але зрештою націоналістам уже після арешту Бандери мало стати ясно, що союз із гітлерівською Німеччиною вийшов для них боком. Вони, можливо, і вважали себе повноправними союзниками Рейху, на зразок, приміром, Румунії чи Угорщини. Проте, за словами американського історика і політолога українського походження Олександра Мотиля, "Бандера і ОУН хотіли бути союзниками нацистської Німеччини, при тому що нацистська Німеччина хотіла, щоб вони були колабораціоністами".
Це й не дивно. На відміну від Болгарії чи Румунії, або Угорщини, українські націоналісти, не маючи повноцінної держави, не могли представляли реально в очах гітлерівців нікого, крім хіба що самих себе.
Тож Третій Рейх від початку трактував ОУН не як союзників, але як силу одноразового використання (подібно як Катерина ІІ трактувала гайдамаків) проти Польщі і Радянського Союзу.
Місто Житомир повідомляє, що визнає владу Українського Державного Правління і провідника Степана Бандери |
Ще гірше стало з початком радянсько-німецької війни. Мало того, що в очах обивателів Центру і Сходу України після проголошення "Акту відновлення…" ОУН(б) занадто тісно пов'язала себе з тими, хто на лівому березі Дніпра палив міста і села, забирав людей у Німеччину, вершив масові розстріли – подальші події поставили під запитання саме існування організації.
Проголошення "відновлення державності" обернулося розгромом нацистами кілька місцевих осередків ОУН(б) і масовими розстрілами їхніх членів. Керівництво вже в середині липня розпорядилося знову перейти в підпілля. Але до того нацисти вже встигли "зрисувати" фактично всю структуру організації – адже після "відновлення державності" низові "бандерівські" осередки почали обзаводитися офісами.
І що цікаво – продовжували це робити навіть після того, як Бандера і прем'єр УДП Ярослав Стецько вже були в ув'язненні!
Щонайменше дивна логіка…
Але й тоді, як між гітлерівською Німеччиною і українськими націоналістами були, як здавалося б, остаточно побиті всі можливі горщики (чому сприяло призначення 1 вересня 1941 року рейхскомісаром України Еріха Коха, відомого брутальним ставленням до українців), ОУН(б) продовжувала тягнути зі створенням сил опору німцям. Можна за цим бачити бажання не нашкодити лідерові українських націоналістів-революціонерів, котрий на той момент перебував в ув'язненні в Заксенгаузені.
Німці розраховували на те, що українські націоналісти й далі продовжуватимуть бути їхніми союзниками, але щоб у них більше не виникало думок про самостійність України, воліли тримати Бандеру під замком. Але місцеве населення навряд чи могло бачити в такій вільній чи невільній бездіяльності бандерівців щось інше, як потурання гітлерівським безчинствам.
Інструкція бандерівським клітинам - як відзначати першу річницю чину 30 червня |
У той час, коли керівництво ОУН(б) до останнього моменту не могло зважитися виступити проти німців, хоча ті на той момент встигли добряче потоптатися по її низовим організаціям, єдиною реально антинімецькою силою на Центральній і Східній Україні було червоне партизанське підпілля. Мешканці Центральної України і східняки, які до того вагалися, яке з двох зол вибирати – гітлеризм чи комунізм – почали схилятися до останнього.
Як згадував улітку 1943 року один із керівників ОУНівської служби безпеки Василь Макар, зволікання зі створенням сил опору призводило до того, що "з однієї сторони, почалися множитися отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони – червона партизанка почала заливати терен...".
Макар в принципі абсолютно адекватно здавав собі справу, що така ситуація не грає на руку ОУН(б). Але даремно так зневажливо говорив про Боровця. Його "Поліська Січ" була хоча й багато в чому містечковою організацією, але саме вона стала першою Українською повстанською армією (УПА).
Знання - сила. Читайте правду про УПА, а не політичні блоги
Доки бандерівці за відсутності свого лідера роздумували в стані організаційного і директивного паралічу, як їм чинити з німцями, котрі дедалі більше збиткувалися над українцями, Бульба-Боровець не без успіху проводив сутички і з червоними, і з гітлерівцями.
Дата створення УПА, котрою вважається свято Покрови Пресвятої Діви (14 жовтня 1942 року), насправді штучно притягнута за вуха – "Поліська Січ" Бульби-Боровця діяла вже в 1941 році під цією ж назвою.
Самі націоналісти прекрасно розуміли: ситуація виходить з-під контролю. Єдність бандерівської ОУН, недонищеної німцями після похапцем проголошеного "відновлення" Української держави, захиталася.
Регіональні осередки організації під впливом дедалі зростаючої хвилі репресій з боку німецьких окупантів, не без обурення сприймали "безконфліктну" стосовно німців позицію заступника Бандери – Миколи Лебедя.
На неприємності з боку партійного керівництва наразився навіть референт Проводу ОУН(б) Іван Климів, котрий виступав з низкою пропозицій з організації антинімецького спротиву. Навесні 1942 року справа Климіва була винесена на партійну конференцію як така, що суперечила "генеральній лінії", а його самого тримали під домашнім арештом.
Конфлікти в ОУН(б) і їхній вплив на Армію. Шухевич проти Кука
Попри те, що німці вже встановлювали "новий порядок", що низові осередки ОУН(б) сигналили про безчинства окупантів, попри навіть те, що червоні партизани знаходили дедалі більше прибічників, конференція твердила, що перемога Німеччини над СРСР є в інтересах українського народу.
Декому така невизначеність ще більше обридла. Наприкінці 1942 року, вказує історик Володимир Дзьобак, представники вищого ешелону керівництва ОУН(б) Іван Мітринга і Михайло Турчманович вийшли з організації і перейшли до армії Тараса Бульби-Боровця.
Усупереч численним репресіям гестапо проти націоналістів і українського населення, Лебідь, виконуючи директиви Бандери, стримував опір німцям, чим викликав незадоволення у багатьох бандерівців. Зокрема й у Дмитра Клячківського ("Клима Савура"), котрий, починаючи з 1943 року, на власну руку створював із волинських селян загони самооборони проти німців.
Хоча нерідко вживають термін "ОУН-УПА", пов'язуючи його з бандерівською частиною ОУН, але мало хто говорить про те, що саме бандерівці з самого початку якраз були проти створення Української повстанської армії.
Головним чином, як видається – через прагнення зберегти життя Степана Бандери в Заксенхаузені.
"Кто такие бандеровцы и за что они борются"
Щоправда, окремі групи спротиву німцям створювалися бандерівцями ще з осені 1942 року (ось звідки ця спроба пов'язати Покрову зі створенням УПА). І лише коли співробітництво з німцями, а пізніше просто пасивна постава щодо них на фоні репресій як проти українських обивателів, так і проти самих націоналістів, вдарили по репутації останніх так, що далі вже було нікуди, ті нарешті похопилися.
Надалі відчайдушна і драматична боротьба УПА на кілька фронтів тривала до 1960 року – доки не був придушений останній збройний спротив. Але з погляду ретроспективи вона нагадує сильне тління торф'яника, яке так і не переросло в пожежу.
Кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Поставимо питання по-іншому: може, краще ніколи, аніж пізно? Продовження "співпраці" з німцями нічим іншим, як прагненням уберегти в Заксенгаузені цілим і неушкодженим Степана Бандеру, автор цих рядків пояснити неспроможний – але в підсумку все обернулося остаточно і намарно згаяним дорогоцінним часом. І заваленою справою.
Ця клята українська звичка – вічно запізнюватися…
P.S. Уривок із майбутньої книги "Бардак одвічної стихії".