Михайло Чайковський. Авантюрист, який мріяв відродити Січ

Міхал (Михайло) Чайковський народився 29 вересня 1804 року в селі Гальчинець під Бердичевом. Тепер це село Гальчин на Житомирщині. Його матір була правнучкою гетьмана Івана Брюховецького, котрого, до речі, прикувавши до гармати, буквально розірвали заживо козаки Петра Дорошенка за запроданство Москві.

Батько Станіслав - сполонізований шляхтич із Волині, який вів свій рід від Григорія Чайки-Чайковського, котрий загинув при обороні Січі від військ графа Текелі. (Мабуть, це видумана особа, в ті часи для підтвердження  свого шляхетного походження багато хто "клепав" собі такі родоводи). Крім Міхала, в сім’ї Чайковських було п’ятеро доньок.

Записки Михаила Чайковского (Садык-паши) // Киевская старина, № 1. 1891:

"Батько моєї матері, Міхал Глембоцький, був одним із останніх представників на Волині та Україні шляхти, зайнятої "озорничеством" і наїздами. Він був грізним шляхтичем для козаків, гордим козаком для ляхів і завзятим поляком для росіян і німців. Хоч людина старовинного крою, він був не дурень, умів і скопити, і пожити.

Призначений разом із реґіментарем Стемпковським судити і карати гайдамаків Гонти і Залізняка, маючи в своїх руках jus gladii (право життя і смерті), він розсудив так: "якщо вб'єш чи повісиш людину, вона не буде вже відпрацьовувати ні "панщини", ні"даровизни".

Він поїв токайським і портвейном регіментаря Стемпковського, а гайдамаків по десятку і по два випускав на світ Божий та відправляв на слободи, щоб вони каялися в гріхах, відбуваючи панщину на славу Божу і на користь пана войського [дрібна адміністративна посада - ІП] овруцького. Таким чином він населив шість сіл: Солотвин, Гальчинець, Зарбінці, Сьомаки, Агатівку і Розкопану Могилу".

"Мати моя, крім любові і прихильності … всіма силами намагалася зробити з мене козака і по духу, і по плоті. Гончих, коней, соколів - всього було в мене в надлишку. Першим моїм учителем був пан А., пристрасний українець - козак, і велику частину своїх уроків я брав, сидячи на коні.

Крім цього вчителя, в мене був старий дядько на ім'я Левко, який розповідав мені казки про знахарів і чародіїв, передавав козацькі перекази, показував в околицях урочища, де відбувалися різні битви, і співав козацькі думки".

Після ранньої смерті батька хлопчина виховувався у сім'ї дядька Глембоцького, котрий брав участь у французько-російській війні 1812 року. За переказами, опікун дуже моцно воював на боці Наполеона, був поранений у Бородінській битві, а в бою на річці Березині врятував самого Бонапарта від полону, давши йому свого коня.

Вочевидь, Глембоцький був непересічною особистістю. Відомо, що тримав, як особисту варту, загін у козацьких одностроях і, що цікаво, видавав навіть газету - правда, накладом 20 примірників.

Малому Міхалкові повезло навчатися в Бердичеві в ліцеї Джона Уолсея, одному з найкращих навчальних закладів того часу в Російській імперії. Англієць вчив наукам колись братів царя Александра І, потім організував Рішельєвський ліцей в Одесі під дахом графа Воронцова, але після сварки з патроном переїхав з усім викладацьким складом за грубі гроші під крило князя Радзивілла.

Михайло Чайковський, він же Садик-Паша. Малюнок XIX сторіччя

Вихованців закладу навчали військової справи, кількох іноземних мов, знайомили з поетикою, географією, фізикою і математикою. До викладання запрошували талановитих літераторів, астрономів і музикантів. Учителем словесності в Міхала був сам Петро Гулак-Артемовський, творець віршованої байки в українській літературі.

Після смерті Уолсея юнак навчався в Межиріч-Корецькій школі на Волині (зараз село Великі Межиричі на Рівненщині).

Американський літературознавець Василь Луців писав про юнака в період формування його світоглядних позицій:

"Три основні стихії брали перевагу над ним і хилили його то в один, то в другий бік. Першим стихійним первнем у нього була історична козаччина, з її славним, героїчним минулим. Друга – приманлива розгнузданість, розхристаність польської шляхти його часів.

І врешті – штучна й нещира прихильність до московського самодержавства, потрібна на те, щоб після всіх життєвих клопотів і злиднів скитальця повернути під ласкаву руку московського царя".

Ставши бакалавром математики, молодий шляхтич подався до Варшави. Поступає в університет. Як він описує ті часи - "Варшава танцювала, Краків молився, Львів закохувався, Вільно захоплювалось ловами, а старий Київ грав у карти".

Чирви і вини. Як грали в карти у давні часи

Молодий шляхтич заприязнився зі старим князем Адамом Єжи Чарторийським, поетами Юліушем Словацьким та Адамом Міцкевичем, а через них - з намісником Польщі, великим князем Констянтином Павловичем, братом тодішнього російського імператора Ніколая І. Йому пропонують посаду при дворі і чин камер-юнкера (такий мав Александр Пушкін, наприклад.)

Коли дядько Глембоцький дізнався про пропозицію, то пообіцяв проклясти племінника і позбавити його спадщини - так ненавидів Росію. Але питання розв’язується саме по собі - помирають мати і дядько, господарські клопоти і світське життя спадкоємця великих маєтків поглинають Міхала з головою.

В 1831 році, коли в Польщі спалахнуло повстання проти російського панування, Міхал розпустив кріпаків, створив із них повстанські козацькі загони. У цьому повстанні взяли участь багато русинів-українців, зокрема, два нащадки гетьмана Івана Виговського – Антін і Станіслав.

Відомо, що Чайковський був ад'ютантом у свого тестя - одного з керівників повстання Кароля Ружицького, особисто брав участь у різних бойових операціях. (Подробиць першого шлюбу віднайти не вдалося).

Одного разу бунтівник потрапив у лапи царських жандармів. Ось як він описав цей епізод зі свого життя:

"В цю хвилину в церкві задзвонили в дзвони. В першу мить я подумав, що це селяни нападають на панів, чого сподівались усі поміщики. Але з того, що офіцер зблід, як полотно, я зрозумів, що тут щось не те.

Підійшовши до старшини, я сказав: „Щось то буде?”. І в цю хвилину ми почули, що хвіртка з саду виламана, а юрба селян з усього Гальчина увірвалась в дім. В ту хвилину, як одні кричали: „Нашого пана хочуть арештувати – не дамо його!”, інші схопили офіцера.

В кімнату ввійшли жандарми з шаблями на голо, але в одну мить шаблі були в руках селян, а жандарми повалені на землю. Пролунали крики: „Повісити, повісити!".

Повстання вдалось придушити, насамперед через чвари в лавах повсталих. До речі, тоді ж народився знаменитий лозунг польських демократів, звернений до населення правобережної України: "За нашу і вашу свободу!".

За вашу чи й нашу свободу? Україна між Польщею та Росією

Міхал Чайковський отримав звання поручника від самопроголошеного уряду і, чи то Золотий, чи то Срібний хрест за доблесну службу. Маєток конфіскували москалі. Спочатку втікач мав наміри через Львів потрапити на Дунай, щоб приєднатися до тамтешніх козаків, але шлях польського емігранта традиційно лежав до Парижу…

Помирає дружина (в Чайковського чогось дружини і далі мерли, як мухи). На берегах Сени зібралась чимала діаспора поляків. Як слушно зауважує професор із Житомирщини Станіслав Пультер:

"У житті самого Михайла Чайковського настають значні переміни. Він знайомиться з однією заможною французькою родиною і одружується на доньці господаря. Розпочинає успішно займатись журналістикою і налагоджує зв’язки з багатьма французькими та польськими газетами.

Перебуваючи в колі польських відомих поетів – Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Богдана Залєського, – він і сам починає писати романи і повісті польською мовою. Перша друкована його повість – "Вернигора". Це антиросійський твір, що має крім художнього, агітаційне призначення.

В центрі фабули повісті лежить польсько-український конфлікт у минулому, але в ім’я "синів однієї матері" герой твору закликає забути тяжкі рани минулого, а польським магнатам визнати свої помилки.

Дослідник творчості [Чайковського] Наталія Цьолик робить слушне резюме про цю повість: "У творі помітно, як автор ніби роздвоюється – то він шляхтич, то він козак, і кожен із них має свою правду... Твір мав показати емігрантам причину втрати незалежності, проаналізувати помилки предків і стати дороговказом майбутнього".  

Подібної тематики й інші твори автора: "Козацькі повісті", "Гетьман України", "Українки", "Степан Чернецький", "Кірджалі", "Балачки", "Овручанин", "Анна".

Його твори виходять кількома слов’янськими мовами, зокрема чеською і болгарською. Існують припущення, що повість "Вернигора" (1937 рік) Міхала напоумив написати Адам Міцкевич. А сам твір (там є кровожерливий, але показовий та цілком висмоктаний з пальця епізод із убивством Іваном Гонтою своїх окатоличених дітей), за словами Петра Мартоса, видавця Тараса Шевченка, дав Кобзареві натхнення й ідею для славнозвісних "Гайдамаків".

Оспіваний Чайковським міфічний козацький лірник Вернигора з його проповідями про поділи Речі Посполитої став частиною польської культури. Пісня польського рокера Чеслава Нємена "Пророцтво Вернигори" (1977) на слова Юліуша Словацького. Тлом слугує картина "Пророцтво Вернигори" ще одного польського класика Яна Матейка

Та Чайковський не міг лише насолоджуватися описом чужих звірств і геройств. В 1841 році він подався на Балкани, де створює за гроші польських антиросійських кіл, які перебували у паризькому готелі "Ламбер", розгалужену шпигунську мережу, так зване "Східне агентство".

Бере активну участь в балканському політичному круговороті. Дані про його дії досить недостовірні. Буцімто, брав участь в перевороті в Сербії і мирив вічний конфлікт дунайських запорозьких козаків із "некрасовцями" (нащадки ватаги донських козаків Ігната Некрасова, які після поразки Булавінського повстання в Росії 1709 року перейшли під крило Оттоманської імперії і після скитань осіли на Дунаї, змішавшись з липованами-старообрядцами. Воювали з січовиками вони люто).

Міхал, чию голову заполонила ідея про слов’янську федерацію, в дусі того часу навіть задумав містифікацію, розпускав слухи про воскресіння Великого князя Костянтина Павловича і готовий був зіграти його роль особисто.

Деякі дослідники стверджують, що 1845-го Чайковський намагався розпалити повстання на Україні. Тоді ж починає діяти відоме Кирило-Мефодіївське братство. Є певні підстави вважати, що знаменитий програмний твір кирило-мефодіївців "Закон Божий, або Книга Буття українського народу" - теж робота Чайковського.

Припущення Грушевського про авторство Костомарова  розбивається об свідчення самого Костомарова: "В бытность на Волыни достал я на польском языке написанное сочинение с примесью мало-российского, приписываемое какому-то из польских эмигрантов из Украины, которое я тогда перевел...".

Міністр внутрішніх справ Росії граф Орлов у доповідній імператору писав, що ворохобні ідеї проникли в Україну через емісарів, "руководитель которых, Чайковский, находится в Константинополе". Пантелеймон Куліш у своїй поемі "Куліш у пеклі" змалював образ Ляха-Потурнака, в якому легко впізнати героя нашого нарису.

Та якась чорна кішка перебігла між Чайковським і керівником польського спротиву Адамом Чарторийським. Люди з готелю "Ламбер" позбавляють Міхала свого патронату, фінансів і опіки. Росія і Австрія "наїхали" на Францію, і того позбавили паспорту.

Польщею в той час керував українець - Іван Паскевич

Чайковському, мабуть, ніде було діватися. Він, скориставшись зв’язками при дворі султана, йде до нього на службу. 18 грудня 1850 року приймає іслам і бере за іронією долі (думаю, просто мав чоловік гумор) ім'я Мехмед Садик, що означає "вірний". Отримує в подарунок помістя і чималу суму "підйомних".

Після смерті третьої дружини Северини Залеської  (де ділась француженка - невідомо, підозрюю, що теж, того...) Чайковський-Садик у Стамбулі за мусульманським обрядом вступає в черговий шлюб із дочкою директора гімназії з Вільно Ядвігою (чи Людовікою) Снядецькою.

Йому вдається втертися в довіру до військового міністра Різа-паші. Після придушення угорської революції з Австрії до Оттоманської імперії їдуть радикально і войовничо налаштовані молоді люди.

Чайковський почав створювати в Туреччині "казак-алай" -  козацькі загони (до них входили українці, які не становили більшість, некрасовці-липовани, поляки, болгари, боснійці, румуни, угорці й євреї). Щодо останніх, то є згадки (Кельсиев В.И. Польские агенты в Цареграде. 1869), що служив в козацькому війську "поручник-єврей Горнштейн, уродженець Бердичева, був "великий ліберал", який ненавидів поляків і мріяв про відновлення малоросійського гетьманства".

Меблі Чайковського. Історичний музей в Перемишлі. Фото: Павло Солодько

Командувач дуже турбується про зовнішній вигляд свого війська, власноруч розробляє однострої, кінноту забезпечує лише арабськими скакунами. 23 січня 1854 року османські козаки склали присягу султану. Вони отримали символічне знамено Запорізької Січі, а Садик-паша - титул "міріан-паші", на кшталт кошового отамана.  

(Є "новітні" думки, що було запроваджено у війську українську мову... Сумнівно, чесно… Хоча, з другого боку,  чуючи, як російськомовні офіцери сучасної української армії говорять державною мовою, чому б потурнаки не могли? Хе-Хе.)

Москва кілька разів кволо вимагала видачі Чайковського. Але прийнятий іслам і передчуття війни зводило ці намагання нанівець. У Кримській війні 1853-1856 років очолювані Садик-пашею козацькі частини на думку українських істориків вкрили себе славою при обороні Сілістрії та взятті Бухареста.

Радянський історик Євген Тарлє дотримується думки:

"В середине 1854 г. Садык-паша собрал уже восемь казачьих сотен, правда, неполных, так что у него было не 800, а лишь 600 казаков. При осаде Силистрии казаки Садык-паши несли сторожевую службу, сопровождали обозы с провиантом и боеприпасами, подходившие к осажденной крепости от Омер-паши.

После снятия осады с Силистрии Садык-паша шел в авангарде армии Омера при ее движении на эвакуированный русскими Бухарест. Но австрийское начальство относилось к отряду Садык-паши подозрительно, и "положение казаков стало трудным".

Вообще же этот маленький отряд нес также разведочную службу и производил (например, на английского комиссара Саймондса) такое впечатление, что эти казаки - наилучшая часть турецкой кавалерии".

А ось ще спогади сучасника подій, вихідця з Галичини Теофіла Лапінського (Теффік-бея):

"Один квазі-кавалерійський полк, який чи не на десяту частину складався з поляків і дуже погано екіпірований, служив під назвою султанських козаків… під орудою генерала Чайковського… і настільки виділявся серед турецької кавалерії, що сердар поставив питання перед Портою про створення ще одного такого полку".

Паризька польська еміграція міняє гнів на милість й посилає до Садик-паші свого уповноваженого в особі старого товариша Адама Міцкевича. Під час перебування в таборі поет захворів на холеру, і лікарі були безсилі. Міцкевич помер на руках у Садик-паші восени 1855 року.

Картина Юліуша Коссака "Адам Міцкевич і Садик Паша в Туреччині"

Султан Абдул-Меджид присвоїв Чайковському почесний османський титул "Око, вухо і правиця престолу". Після підписання мирного договору той займав посаду начальника султанської кавалерії. Недовгий час був, чи то комендантом Бухареста, чи то губернатором  Волощини (Румунія). Тоді ж Садик-паша отримав ще й найвище турецьке військове звання - беглер-бея.

Чутки про авантюриста поширюються світом. Його ім'я потрапляє на сторінки провідних газет Європи. Він сам видає в Парижі маловідому книженцію "Kozaczyna w Turciy" (Paryz: w drukarnie L.Martinet.1857), яка реально є неоціненною історичною спадщиною.

У 1856 році закінчилась російсько-турецька війна. У 1861 році помер Абдул-Меджид. За дорученням нового султана, 1867 року Садик-паша, як намісник Добруджі, а потім і Румелії (всі європейські володіння османів) придушує заворушення в Болгарії. Але при тому тісно співпрацюючи з болгарськими колами.

Як згадував пізніше сам Чайковський, вже "опірившись" в Порті, він взяв участь у військовому перевороті проти султана Абдул-Азіза. Путч не вдався і …28 серпня 1872 року російський цар Олександр ІІ офіційно оголосив прощення Чайковському плюс пенсійне забезпечення. Це, за словами нашого героя, все так виглядало.

Але турецький уряд, "видавши ордер на арешт", чомусь потім зберіг пенсію своєму генералу. Хоча за спробу бунту там, на берегах Боспору, за народною традицією, мінімум ламали шию. Ймовірно, це одна з байок Міхала, якими він тішив себе і оточуючих наприкінці життя.

Швидше за все, причини від’їзду в Росію прозаїчніші - ліквідація вольностей оттоманських козаків і смерть коханої-дружини, яка була ще й вірним побратимом. У молодості Ядвіга (за іншими даними Людовіка) Сняденецька кохала поета Юліуша Словацького і навіть готувалася вийти за нього заміж. Проте вийшла за морського офіцера Владіміра Корсакова (однокласника та ліцейського товариша Александра Пушкіна). Відразу після весілля Корсаков загинув у Туреччині.

Вдова оселилась у Стамбулі і прийняла турецьке підданство. Перебувала в коліжанських стосунках із королевою Великобританії Вікторією та дружиною Наполеона ІІІ Євгенією. Хоча деякі дослідники припускають, що козак утік від дружини, і вона померла вже потім. А, можливо, наш інтриган боявся, що випливуть його зв’язки з Тайния Централен Български комитет (ТЦБК) - визвольною організацією болгар. І, зокрема, з Христо Ботевим і Георгієм Раковським.

По приїзді Чайковський знову приймає християнство (але вже православ'я), бере шлюб із 19-річною гречанкою Габріеле Теосколло (привіз з-за моря). Живе на хуторі Бірки, згодом докуповує ще й хутір Пархимів (тепер це Сумщина). Там і оселяється - після того, як згорів маєток - у простій селянській хатині.

Юна дружина подарувала Чайковському доньку, хрещеним батьком якої став Олександр II. Хоч цар і не приїхав на хрещення, але надіслав, як годиться, посланця зі щедрими дарунками. Незабаром дружина раптово (нарешті не померла) втекла від старого козака з управителем його маєтку.

З чотирьох дітей від першої дружини він міг бачити в останні роки лише сина Адама, котрий служив у царській армії. Частина його і батька архіву потрапили до Михайла Грушевського і той дещицю видрукував у журналі в серії "За сто літ"1927 рік.

Другий син — Владислав став турецьким генералом (мусульманське ім'я Музафір-бей). Був губернатором одного з санджаків.

Старша дочка вийшла заміж за австрійського дипломата та жила у Відні. Кароліна Суходольська розповіла про діяльність батька в кількох публікаціях у Польщі і Болгарії. Молодша дочка вийшла заміж за гірничого інженера і жила в Стамбулі.

Після втечі грекині пенсіонер Чайковський мав більше вільного часу для творчості. Він пише спогади, які друкує в журналах "Киевская старина", "Русский вестник". В останньому також публікує повість "Болгарія", де описує страждання народу під османським ігом. Болгари зараз переважно визнають позитивну роль Міхала в боротьбі за незалежність їхньої церкви. Хоча є дослідники, які негативно оцінили його роль в подіях на Балканах.

Потім видає книжку "С устьев Дуная". А 1883 року в Москві виходить його книжка "Турецкие анекдоты", де висміює султана і його почет. Джерела свідчать, що він написав ще й романи "Кирд-кигли" та "Колосся".

Киркевич В. "Волынянин за Дунаем" (2006):

"Але прісна київська публіка не особливо вразила звиклого до бурхливого життя авантюриста. Він самотній бродив по київських парках, навідував православну церкву... Не знайшовши на батьківщині пригод, постарілий авантюрист став заново їх переживати, коли почав друкувати спогади.

Чайковський писав багато, але не все було вартісним. Його оповідання в переважній більшості були присвячені опису побуту козаків і придунайських слов’ян".

"Козацькі повісті" Чайковського (1863 рік, друкарня Брокгауза в Лейпцигу)

Вже по смерті побачили світ цікаві спогади, під назвою "Заметки и воспоминания", які вийшли в грудневій книжці часопису "Русская старина" від 1904 року. Унікальною є брошура,  що вийшла в Кракові 1906 року, в якій анонімний автор стверджує, що редакція "Русской старины" не внесла до публікації частину оригінального тексту мемуарів, де йдеться про політичні проекти, в яких мовилось про слов’янську федерацію.

В листі до одного зі своїх давніх друзів Чайковський писав: "Дивна історія випадків - на цій землі між Остром і Десною, - Кирило Розумовський з пастуха індиків став гетьманом України, а Міхал Чайковський з командувача козаками перелицювався на пастуха індиків. Пасу індиків, поки не стану небіжчиком".

Пришвидшила кінець нашого героя смерть вірного джури Адама Морозевича. Самотній, забутий друзями і близькими, Міхал Чайковський вирішив добровільно піти з життя. Пустив собі кулю в скроню на 82-у році життя. Це сталося в січні 1886 року.

Читайте також: "Сидір Білий і Чорний Корсар. Як козаки воювали проти турків у союзі з засновником ВМФ США"