Спочатку цитата:
"В 80-х годах в условиях небывалого застоя и глубокого внутреннего кризиса во всех сферах государственного и общественного строя - экономического, коммунистической идеологии и партии, всех уровней советов, профсоюзов, инициативы творческого потенциала и мысли - население страны и прогрессивная общественность больше не желали мириться с давящей партийно-бюрократической и командно-административной системой и требовали проведения политической и экономической реформ, политических свобод и демократизации общества.
В дополнение к тем передовым силам, которые пошатнули устои тоталитаризма и вынудили высшую партийную элиту пойти на определенные уступки и либерализацию в середине 50-х годов, появились новые идейные противники изжившего себя режима - шестидесятники, правозащитники, различные общества...".
Ці рядки належать старшому раднику юстиції, ветерану органів прокуратури України, полковнику юстиції, а нині пенсіонеру Леоніду Абраменку - автору кількох досліджень про жертв політичних репресій комуністичної доби в Україні і, зокрема, в Києві.
Він є також членом комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих.
Важко не погодитися з викладеною (хоча й дещо важкуватим "совковим" стилем) характеристикою радянських 80-х. Справді, суспільство прозрівало, "прогресивна громадськість" вимагала демократичних реформ, а влада відповідала звичним для неї способом - репресіями.
Автор забув лише згадати про маленьку деталь - у репресіях початку 80-х років у Києві проти "шістдесятників, правозахисників, різних товариств" брав якнайактивнішу участь саме він, тодішній прокурор київської міської прокуратури.
Але про це не забули ми, "жертви політичних репресій".
Одним із згаданих Абраменком "різних товариств" був і незалежний Київський демократичний клуб, членами якого були ми - Лариса Лохвицька, Леонід Мілявський, покійний Сергій Набока та Інна Чернявська, тоді ще молоді люди.
Ми дуже добре пам'ятаємо виступ прокурора Абраменка на нашому процесі наприкінці липня 1981 р. Це не була звичайна, pro forma, промова обвинувача, ні - йому явно не давали спокою лаври Вишинського!
Мало не бризкаючи слиною, із неабияким завзяттям, вже дивним для початку 80-х, прокурор Абраменко таврував "отщепенцев, антисоветчиков, клеветников и врагов советской власти и коммунистической партии" (звичайно ж, російською мовою).
Наші батьки, які з боєм прорвалися в зал в останній день суду, були шоковані тією неприхованою ненавистю до їхніх дітей, з якою Абраменко виголошував свій спіч (а вони ж пам'ятали й гірші часи!). Здавалося, ще трошки, і він закличе лінчувати, четвертувати, розтерзати підсудних, "расстрелять, как бешеных псов"...
За що ж? За те, що насмілились виступити на підтримку українських політв'язнів, читали самвидав і самі писали "крамолу".
Чи пам'ятає цей процес п. Абраменко?
 |
| Свято Трійці 1989 року. Обличчям до камери стоять (зліва направо): Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Сергій Набока |
А чи пам'ятає він процес над Вадимом Павловим 1983 р., коли вимагав йому 3 роки "особливого режиму", чудово знаючи, що ст. 187-1 КК УРСР передбачала лише "загальний режим"?
Ось що згадує сам Вадим Павлов в інтерв'ю Василю Овсієнку:
"На суді АБРАМЕНКО запропонував для мене 3 роки "особливого режиму", сказавши, що я особливо небезпечний для суспільства..." - за листи у різні установи, газети, партійні органи.
А чи пригадує, як уже в 1990 (!) році він сказав Павлову, котрий домагався реабілітації: "Ви засуджені правильно. Як Москва вирішить, так і буде".
Пам'ятає деякі подробиці спілкування з вами й інший політв'язень - Геннадій Кишкін (1983-84 рр.):
"...приезжает Абраменко Леонид Михайлович, тоже городской прокурор, еще с каким-то пацаном, своим подмастерьем. Тот на меня все бросался, а этот его сдерживал, тот ему говорит: "Да я его сейчас, гада! Да я этого гада сейчас... Да я эту падлу сейчас раскромсаю - такое писать..."
А Абраменко его сдерживал, говорит: "Тише, тише". Спрашивает: "К кому вы ехали? Вы признаетесь, наконец, или нет?" Они все хотели, чтобы я сказал, что я ехал к американцам, тогда б они мне - сто процентов - дали бы 62-ю статью...
...Потом пришел Абраменко: "В дурдом его надо. Геннадий, пойдете в дурдом. Посмотрите, какие нашли у вас фотографии дома, какой симпатичный молодой человек, окончил Киевский университет - вы могли такую карьеру сделать! Да это не вмещается ни в какой голове - вы такое написали против советской власти, вы что?!"
На суде этот же Абраменко с пеной у рта: только психушка, вечная койка - это его исправит. Уже третий раз у него конфискуем - он ничего не кается.
...Абраменко выкинул паспорт при обыске и говорит: «Он ему больше не понадобится".
Певні неприємні для вас епітети ми опускаємо.
Вся провина Геннадія полягала у писанні "антирадянських віршів" та спроби передати їх у корпункт "Нью-Йорк Таймс" у Москві...
Певно, що й інші "жертви політичних репресій" - ваші жертви, п. Абраменко, могли би поділитися своїми спогадами...
Виглядає так, що ви були серед перших учнів у цій диявольській системі політичних репресій...
Втім, ми припускаємо, що ветеран органів радянської прокуратури Абраменко Л.М. дійсно розкаявся і щиро засуджує беззаконня злочинного режиму, якому він віддано, вірою і правдою служив все своє життя.
Але тоді слід було б чесно визнати і засудити також і свою участь у творенні зла - якщо це розкаяння справді щире.
Адже ж усе одно "ніде правди діти".
Автори - політв'язні 1981-1984 рр., засуджені за ст.187-1 КК УРСР ("поширення наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад").