Безхребетна Европа

Публікуємо текст Ольґерда Іполита Бочковського "Europa Invertebrata" з книжки "Вибрані праці та документи", яке приготували до друку журнал"Україна модерна" і видавництво "Дух і Літера". Текст став реакцією публіциста на загальне мовчання більшості європейських інтелектуалів у 1933 році. Про Голодомор знали і мовчали.

Звичайно, мене цікавить тут Европа не як певне географічне, історичне, а навіть культурне поняття; ні – я маю на увазі Европу як певну громадсько-моральну спільноту та як певний ідеал емансипаційних змагань освіченого людства.

Таким поняттям для означення вищої мети людського поступу була Европа перед війною, коли справді існувало европейське сумління, до якого могли відкликуватися всі покривджені та поневолені.

Жодні ґеоґрафічні чи політичні кордони не існували тоді для прилюдного протесту Европи проти замаху на людські права.

Я міг би навести безліч фактів на доказ цього твердження, та згадаю лише кілька найяскравіших.

Стихійний протест усієї Европи в 1899 року проти замаху царського уряду на автономію Фінляндії. Масовий її протест у справі безвинно засудженого Дрейфуса.

Загальний засуд Австро-Угорщини, яка 1909 року аранжувала у Загребі відомий, провокаційний процес проти сербо-хорватської коаліції.

Обурення, з яким европейська громадська думка зреагувала на розстріл Фр. Фервера в Барселоні, що безвинно загинув як жертва клєрикального фанатизму старої Еспанії.

Кривди й утиски українського народу також знаходили відгук і симпатії в тодішній Европі, яку найкраще з морального боку характеризує славетне "J`accuse!" ("Я оскаржую!") Е. Золі та живим втіленням якої булла незабутня постать норвезького барда – Б. Б’єрнсона…

Ця Европа як символ моральної та культурної солідарности, як аванґард духового паневропеїзму розпалася в жахливій пожежі світової війни.

Трагічним свідком її агонії був Р. Роллан, що залитий кров`ю білий прапор цієї Европи героїчно тримав "au-dessus delamêlée" ("над сутичками") на нейтральному ґрунті Швейцарії.

Нова Европа, на якій тяжить страшна змора кривавого всесвітнього божевілля 1914–1918 років, чимало розгубила з духової спадщини своєї довоєнної попередниці. А передовсім, і помимо паневропейських змагань свого політичного ранку, вона не має всеевропейського морального патосу й солідаризму з-перед 1914 року.

Етика й сумління Нової Европи є, так би мовити, політично партикуляризовані: залежать від державних кордонів і політичних систем. Злочини, несправедливість, кривди розцінюються нею з погляду політичного утилітаризму та конюнктури.

Нова Европа не вміє ще стихійно й безпосередньо обурюватися й протестувати, як це робила довоєнна її попередниця.

Давніше Европа реагувала на те, що й як сталося. Тепер її цікавить передовсім, де й у кого щось трапилося.

Залежно від цього вона або мовчить, або реагує.

Злочин перестає бути злочином, кривда кривдою, утиск утиском, насильство насильством у зв’язку з тим, чи вони сталися, наприклад, у Москві або в Берліні, по цей чи по той бік совітського кордону.

Розкуркулені. Село Удачне на Донеччині поч. 1930-х років

Ніщо, мабуть, не може краще потвердити цю мою думку, як сучасне совітофільство та гітлерофобія Европи. Слід, отже, на цьому зупинитися зокрема.

Про большевизм як суспільну й політичну систему можна, звичайно, бути різних думок. Можна його приймати або відкидати. Можна ним захоплюватися або обурюватися. А інша річ – совєтська держава як спроба практичного здійснення большевицької доктрини, а особливо заходи й способи, якими червона Москва реалізувала та реалізує науку Леніна.

Аморалізм цієї політики є безприкладний в історії, бодай у новітній. Моральний її нігілізм є наявний. Відома єзуїтська засада – "мета виправдовує засоби" – знайшла в большевицькій політиці своє найкраще втілення.

Провокація була та є найголовнішим засобом совітської соціотехніки. Людожерчий масовий терор став побутовим явищем у СССР.

Ніколи й ніде людська гідність не були так принижені та збезчещені, як у сутінку большевицької ГПУ.

Ніде, мабуть, людські найелементарніші права не порушувалися з більшим глумом і цинізмом, ніж під совєтською диктатурою, де особиста й громадська воля є лише мітичним спогадом, де відновлено кріпацтво, де легалізовано примусову працю, де 9/10 населення є фактично поза законом узагалі.

А проте европейське сумління масово й стихійно ані разу не запротестувало проти дикунства та бузувірства большевицької політики.

Европейська наука, література, мистецтво не спромоглися на солідарний протибольшевицький виступ, що морально осуджував би злочинства совєтської Москви.

Не знайшлося в Европі нікого, хто слідами Е. Золі кинув би в обличчя большевицьким катам своє грізне: "Я обвинувачую!".

Ольґерд Іполит Бочковський (1885–1939) був українським соціологом, який у міжвоєнному періоді створив теорію виникнення і розвитку націй, що випередила на кількадесят років класичні студії над націєтворенням. Він пропагував українську справу закордоном, був кореспондентом різних закордонних видань, як україномовних, так і іншомовних. Протягом 1933–1934 років Бочковський був співорганізатором акції допомоги голодуючим в Україні.

Мовчала вперто Ліґа оборони прав громадянина й людини, яка не проминула ані одного випадку, коли треба було захистити когось із европейських комуністів, що опинилися під загрозою смерти.

Мовчав також Р. Роллан, забувши свою засаду "au-dessus delamêlée", та одверто став на бік совєтської диктатури. А з ним майже вся поступова, демократична та соціялістична Европа.

Проти московського большевизму виступила тільки европейська правиця, протест якої саме з політичних причин не міг мати значного масового авторитету і в кожному разі не був голосом усієї Европи.

Через це саме й протест Ватикану не був висловом усеевропейського сумління, але голосом католицької церкви, що осуджував передовсім воюючий протирелігійний атеїзм червоної Москви.

Був, правда, час, коли Европа погрожувала большевизмові мілітарною інтервенцією. Але до цього її спонукали, з одного боку, страх перед світовою революцією, яку пропагував ІІІ московський інтернаціонал, а з другого – мотиви кон’юнктурно-політичного, а не морального порядку.

Назагал, отже, позиція Нової Европи до большевизму була "Моя хата з краю", що на політично-дипльоматичному жаргоні облудно називалося засадою нейтральности.

Окремі мужні виступи декого з чільних европейців із моральним засудом большевицьких душогубств – це виїмки, що тільки стверджують попередню тезу.

Так само, як доводить це чимала совєтофільська европейська література, особливо ж різних очевидців і політичних туристів.

Для них совєтська держава – це свого роду соціяльна лабораторія, де большевики масово переводять свій суспільний досвід нового громадського ладу.

Европейські совєтомани, що з обуренням відкидають саму думку про можливість подібного політичного експерименту в себе, над своїм народом і над рідною країною, з майже цинічною байдужістю дивляться на нечувану жорстокість і нелюдськість большевицької соціотехніки.

Для них ця "соціяльна вівісекція" в СССР – це неминуче лихо, зовсім зрозуміле на тлі, мовляв, епохального революційного досвіду большевиків.

Їм імпонують совєтські плянетарні пляни та їх промислові ґіганти або хліборобські колхози.

Вони захоплюються тим соціяльним раєм, що має бути в СССР за 50 або 100 років, і не бачать того жахливого пекла, в якому тепер загибають і вимирають міліони совєтського населення.

Вертаючися звідти, побачивши СССР з вікон міжнародніх експресів або на кількох зразкових комунах чи установах, вони, як, наприклад, ґеніяльний безхребетник Б. Шоу, вихваляють у Европі нечувані досягнення.

Совєтська Москва для них – це Мекка майбутнього відновленого людства.

Одним словом, супроти большевизму сучасна Европа не спромоглася піднестися до моральних висот всеевропейського солідаризму.

Щобільше!

Вона не змогла просто по-людськи відчути кривавий жах совєтської дійсности та по-старому запротестувати проти большевицького терору стихійним "Не можна мовчати"!!!

Звичайно, цю моральну прострацію Нової Европи можна вважати за вислід світової війни, що приспала найкращі людські почування й розбудила найгірші атавістичні інстинкти людини.

Через це Нова Европа морально є, мовляв, безхребетною.

До певної міри таке припущення оправдане, але не зовсім. Бо й безхребетною сучасна Европа є також лише кон’юнктурно.

Вона мовчала на большевицькі душогубства, але стихійно відгукнулася на методи німецького гітлеризму. В цьому, власне, й найстрашніша моральна її депривація.

Бо ж ті самі люди, що ухилялися від протестів проти більшевиків або навіть виявляли своє совєтофільство, тепер стали на чолі міжнародньої акції проти гітлеризму, як, наприклад, славетний професор Айнштайн, що свого часу взяв назад свій підпис з-під протесту европейських учених проти провокаційного монстр-процесу у Москві, де безвинно засуджені були на смерть наукові спеціялісти.

Я питаю, як це можливо й через що так сталося?! Адже ж політичні методи гітлеризму нічим не відрізняються від большевицьких.

І нараз Европа, що 15 років мовчанкою реаґувала на большевицькі дикунства й криваве божевілля, тепер стихійно й масово повстала проти методів гітлерівського правління.

Гітлерійській Німеччині оголошено господарський й культурний бойкот.

По цілому світу відбуваються віча протесту, скеровані проти сучасного Берліна.

Вся світова преса таврує політичні методи цього режиму.

Величезна протестаційна проти гітлерівська література появилася вже на всіх культурних мовах.

Повстав міжнародний комітет із метою боротьби проти гітлеризму. Видано оце саме "брунатну книгу", що є актом обвинувачення проти влади гахендовців. Незабаром має відбутися міжнародній суд у справі підпалу німецького парламенту.

Світова наука, література, політика, словом, уся еліта культурного людства, спонтанно й солідарно опинилася на одному протигітлерівському фронті.

Але 15 років це саме робили й роблять московські большевики.

Питаю, через що Европа з цього приводу міжнародно мовчала або в кращому випадку десь по закутках нишком протестувала?!

Питаю, чому европейська еліта все демонстративно трималася осторонь від цих протестів?!

Чи, може, гітлеризм розбудив приспане її сумління?

Може, таким чином сучасна Европа знайшла врешті свій моральний хребет?

Тоді протест її має бути спрямований не тільки проти Берліна, але й проти Москви. Адже ж там існують Соловки та заслання, а ГПУ, яку з таким захопленням оце саме похвалив М. Ґорький як найкращу школу перевиховання неслухняного совєтського громадянства, снує далі своє провокаційне павутиння.

Адже ж тим голодом виморюють міліони селян, а чесних людей розстрілюють, висилають, саджають у тюрми або доводять до самогубства!!!

Ще не запізно протестувати проти большевицького терору. Европа мусить надолужити те, що злочинно досі проґавила.

Протестуючи проти диктатури Ґітлера, мусить протестувати також проти диктатури Сталіна. Лиш тоді її протест не буде кон’юнктурним, але досягне вершин морального патосу, на вислів людяности й засуду насильства взагалі.

Прага, 5.IX.1933